Свято - Покровська парафія УАПЦ

Свято - Покровська парафія УАПЦ

м. Боярка

Свято - Покровська парафія УАПЦ
  Головна
Новини Запитання Про храм Контакти
Цікава інформація

Про духівництво і церкву
Блаженної пам’яті старець Паїсій Святогорець


Біографічна довідка
Блаженний Старець Паїсій (мирське ім'я Арсеній Езнепідіс) народився 25 липня 1924року (за старим, стилем) в поселенні Фараси, в Каппадокії (Мала Азія). При обміні населенням немовлям був привезений у Грецію. Його батьки поселилися в невеликому містечку Коніца, де майбутній Старець виріс і здобув початкову освіту.
Уже з дитячих років  Арсеній жив як подвижник. Він насолоджувався читанням Житія Святих, ретельно, з надзвичайною ревністю і з дивною безкомпромісністю прагнув наслідувати їхні подвиги. Він віддавався безперестанній молитві і, одночасно з цим, намагався розвинути в собі любов і смиренність. У юнацькому віці майбутній Старець вивчився ремеслу теслі, бажаючи й у цьому бути схожим на Христа. Коли в Греції почалася громадянська війна (1944 -1948), Арсеній Езнепідіс був призваний до діючої армії, здобув військову спеціальність радиста і три з половиною роки служив батьківщині. В армії він продовжував подвижницьке життя, відрізнявся відвагою, самопожертвою, високою християнською моральністю і різноманітними дарами.
Віддавши борг батьківщині, Арсеній став на шлях чернечого життя - того, до якого прагнув ще з дитинства. Ще будучи мирянином, не раз переживав божественний досвід життя в Христі. Але коли він став ченцем, особливе благовоління до нього Святих, Пресвятої Богородиці і Самого Господа стало очевидним. Отець Паїсій служив Богові на Святій Афонській Горі, у монастирі Стаміон в Коніці і на Святій Горі Синай. Він проводив своє життя в безвісності, цілком вручивши себе Богові, Який, у Свою чергу, явив і віддав
його людям. Багато людей приходили до Старця і знаходили настанови і розраду, зцілення і спокій своїм вимученим душам. Божественна любов щедро виливалася з освяченої душі Старця, сіяння Божественної Благодаті випромінював його преподобницький вигляд. Цілими днями, без утоми Старець Паїсій Святогорець забирав у людей їхній біль, випромінюючи навколо себе божественну втіху.
12 липня 1994 року після воістину мученицьких страждань, які, за словами самого
Старця, дали йому користь більшу, ніж подвижницькі подвиги всього попереднього життя,
він спочив у Господі. Місцем його блаженної кончини став Свято-Йоано-Богословський
монастир, розташований біля селища Суроти, неподалік від Салонік. Там само, ліворуч за
вівтарем монастирського храму Преподобного Арсенія Каппадокійского, Старця Паїсія
Святогорця поховано.


Роки, які ми зараз переживаємо, дуже тяжкі і дуже небезпечні, але, зрештою, переможе Христос.
Зі слів Старця

- Старче, а  чому Ви не стали священиком?

- Наша мета в тому, щоб спастися, священство - це не засіб для спасіння [людини, яка його приймає].

- А Вам ніколи не пропонували стати священиком?
- Мене примушували до цього багато разів. Коли я жив в спільножитньому монастирі, мене примушували і до священства, і до великої схими. Але  завдання в тому, щоб стати ченцем усередині. Мене  турбувало саме це - ніщо інше мене не хвилювало. Ще будучи юнаком, мирянином, я  пережив деякі чудесні події і тому, прийшовши в монастир, говорив: „Вистачить мені і того, щоб по-чернечому жити”. Основний наголос я зробив на це, і мене не турбувало питання, коли ж мене пострижуть   у   велику   схиму   і   чи   стану   я  священиком. І недавно в келію Панагуда, де я живу, приходив чоловік:, який дуже наполягав на тому, щоб я прийняв священний сан. Він навіть їздив з цього приводу у Всесвітню Патріархію, а коли на Святу Гору приїхала екзархія з Константинополя,
він підійшов до них з тим же питанням. Але архієреї відповіли йому: „Скажи про це самому отцю Паїсію. Щоб не вийшло так, що ми приймемо рішення про його рукоположення, а він від нас втече”. От він і прийшов до мене. Коли я це почув, то навіть на нього накричав.  Тоді  він мені відповідає: „Стань, принаймні, священиком, щоб читати над людьми, які до тебе приходять, спокутувальну молитву. Адже вони розповідають тобі не тільки про свої труднощі, але і про свої гріхи. Хіба ти не скаржився мені на плутанину через те, що люди по-різному розповідають про свої духовні проблеми різним духовним особам? А хіба  не буває, що ти велиш їм розповісти щось
своєму духівнику чи архієрею, але вони говорять тільки  половину? От тому і стань духівником сам: вислухай їхні гріхи і читай їм спокутувальну  молитву, щоб вони діставали відпущення гріхів і їхні духовні проблеми теж вирішувалися”. Він-то, бідолаха, говорив усе це з добрим наміром, але те, що він пропонував, було не для мене.

- Отже, Старче, що робити чоловікові, якїй відчуває, що він слабкий для священства, але інші підштовхують його до цього?
- Нехай він висловить їм свою думку. Нікого не можна примусити ні до священства, ні до великої схими. Однак, якщо хтось через послух і зі смиренністю прийме те, що йому пропонують, якщо він прикладе до цього трішки любочестя і трішки  любові, то Бог воздасть за все. А крім того, і самі люди мають безпомилковий критерій: вони бачать тих, хто став священиком від любові до Бога і для служіння Його Церкві. Адже є і такі, хто хоче стати священиком від похоті славолюбства. Якщо таким священикам трапиться якесь ускладнення, то вони будуть мучитися, тому що Христос не буде їм допомагати - якщо тільки вони не упокоряться і не покаються. Однак якщо чоловік хоче стати священиком, не переслідуючи якихось мирських цілей, то в хвилину небезпеки Христос допоможе йому. Але взагалі, згідно з [духовним] законом, треба, щоб тебе примушували до священства, треба, щоб цього хотіли інші, щоб цього хотіла Церква. Тоді тебе буде покривати Христос, і якщо ти виявишся в нелегкому положенні, на твій захист стануть інші, і Сам Христос теж допоможе тобі.
Звичайно, рідко і навіть дуже, деякі йдуть у священики за якимись не духовними розрахунками. Я про таких навіть і мову не веду. Більшість йде у священики з добрими намірами. Але потім починає свою справу диявол, і бачиш, як у священика з'являється любов до слави, жагуче бажання одержати більш високий сан і він забуває про все. Деякі доходять навіть до того, що використовують людей, знайомства, посередників, щоб їх призначили настоятелем храму, обрали в архієреї, поставили на якусь церковну посаду... Починають заради Христа, закінчують заради золотого хреста... Золоті хрести, золоті митри, брильянтові панагії... Все що завгодно, крім того, що дійсно необхідно. Як же обманює нас диявол, якщо ми неуважні!..

- Старче, що хоче від священика Бог і чого хочуть від нього люди?
- Те, що хоче Бог, дуже велике, ти краще цього не торкайся. А щодо того, чого хочуть люди... У давні часи священики служили Богові, були доброчесними, святими. І люди перед ними благоговіли. А сьогодні люди хочуть від священика двох речей: щоб він був не грошолюбний і мав любов. Якщо люди знаходять у священика ці дві речі, то вони вважають його святим і щодуху біжать до церкви. А раз вони біжать до Церкви, то спасаються. Потім Бог, за Своїм милосердям, спасає і цього священика. Але як би там не було, священик повинен мати велику чистоту.
Ченця диявол намагається знесилити невдоволенням і ремствуванням, щоб вивести його з ладу і щоб його молитва була позбавлена всякої духовної сили. Для того щоб чернець мав Благодать Святого Духа, він повинен бути справжнім ченцем. Тільки тоді він володіє деякою від Бога даною владою і своєю молитвою допомагає людям дуже результативно. Але священик, навіть не перебуваючи у духовно високому стані, все одно допомагає людям - тією владою священства, яка йому дана. Він допомагає їм, здійснюючи Таїнства, служачи молебні, треби, виконуючи інші священичі обов'язки. Навіть якщо священик вб'є людину, Таїнства, чинені ним, все одно будуть дійсними, доти, поки йому не заборонять у священнослужінні. Однак якщо священик перебуває у високому духовному стані, то він - справжній священик і допомагає іншим більше.
Відповідаючи священикам, які запитують мене, як вони можуть допомогти своїм парафіянам, та й узагалі, розмовляючи з усіма, хто несе якусь пастирську відповідальність, я підкреслюю наступне: потрібно намагатися працювати над самим собою. Треба виконувати покладене молитовне правило, але не обмежуватися ним одним, потрібно духовно трудитися „над норму”, щоб завжди мати якісь духовні заощадження. Духовна робота над собою - це одночасно і неголосна робота над нашим ближнім, тому що добрий приклад говорить сам за себе. І тоді люди наслідують добро, яке вони бачать, і виправляються. Не набуваючи духовного багатства, необхідного для того, щоб жити на „духовні відсотки” у випадках, коли нам доведеться [духовно] „задарма” працювати на інших, ми будемо найнещаснішими і гідними жалю людьми. Тому не треба вважати порожньою витратою часу роботу над собою - якою би ця робота не була: короткою, довгою чи постійною - довічною. Адже це таємниче діяння має властивість здійснювати таємничу проповідь слова Божого в душах людей. Наділена благодаттю людина Божа передає божественну Благодать іншим і змінює людей плотських. Звільняючи їх від рабства пристрастей, вона тим самим наближає їх до Бога, і вони спасаються.


Священик несе велику відповідальність

Священик ніколи не може зачинити перед людьми двері свого будинку. Священик несе велику відповідальність. Хтось дійшов до розпачу, хтось хворий і потребує допомоги, хтось лежить при останньому подиху... Одних священик повинен прийняти, інших відвідати сам Він не може відмовити. Душі людей перебувають у небезпеці, і він повинен їм допомогти. Якщо він не допоможе цим душам і Бог забере їх непідготовленими, то хто за це відповідатиме? Хіба не священик? Будучи ченцем, я можу зачинити свої двері і піти Я можу зникнути з людських очей і непомітно допомагати світові молитвою. Тому що розплутувати клубки людських проблем - це не моя справа. Моя справа - творити молитву за світ. Я не став ні священиком, ні духівником саме для того, щоб допомагати людям інакше, по-чернечому.
Якби я був священиком у світі, то ніколи не міг би зачинити двері свого будинку. Мені завжди, не роблячи різниці між людьми, потрібно було б дати кожному те, що йому було потрібно. Найперше я піклувався б про своїх парафіян, а надлишок [часу, сил, можливостей] віддавав би іншим - тим, хто просив би мене про допомогу. Я турбувався б не тільки про віруючих, але і про невіруючих, і про безбожників, навіть про ворогів
Церкви. Чи, якби я був духівником і якась людина скаржилася б мені на іншу, то я кликав би до себе і ту - і іншу, щоб розібратися в їх відносинах я телефонував би людям по телефону, щоб довідатися, що з людиною, яка раніше пережила якусь спокусу, як живе той, хто зіштовхнувся з якимись труднощами. Хіба міг би я при всьому цьому вести тихе безмовне життя?
Священик повинен йти попереду інших, щоб віруючі йшли за ним Так як в отарі: попереду йде ватажок, а слідом за ним - інші вівці. Ватажок повертає рогами вправо, і всі вівці повертають вправо. Всі вівці йдуть за главою отари - своїм ватажком. Тому вівці і не відбиваються від отари - одна ягничка тягнеться за іншою. Ватажок задає напрямок, вівці направляються за ним.

- Старче, а якщо пастир любить когось одного — доброго — свого парафіянина більше, ніж іншого, що вирізняється надмірними претензіями, то це виправдано?

- Ось дивися: ти, наприклад, пастух. У тебе в отарі багато ягнят. Одні мирно щипають травичку і радісно бекають, а інші - доходяги чи хворі - тиснуться в сторонці. Про яких ти станеш піклуватися більше? Хіба не про доходяг? А якщо на якихось ягнят нападе шакал, і вони почнуть жалібно бекати, то до кого ти поспішиш на допомогу? До тих, які радісно і спокійно пасуться і бекають, чи ж до тих, що несамовито кричать, просячи захистити їх від хижака? Пастуху болючіше за ягня поранене, І він піклується про нього особливо, поки і воно не стане здоровим. І ті, хто творить чудеса, і ті, хто поранений ворогом -дияволом, повинні займати в нашому серці однакове місце. Ми не повинні внутрішньо нехтувати іншими. До тих, хто колись вів гріховне життя, а зараз, змінюється, прагнучи відітнути свої пристрасті, я відчуваю більше любові, більше болю, ніж до тих, хто не вимучений пристрастями Про перших я пам'ятаю постійно. Якщо в людині є внутрішня любов, то про неї сповіщаються і ближні, тому що ця любов тішить і всю зовнішню людину - вона робить її кращою за допомогою Божественної Благодаті, яку неможливо сховати, тому що вона сяє.
Пастирям, священики вони чи архієреї, було б добре пам'ятати і про Мойсея, про те, як він мучився з двома мільйонами непокірного народу. Про те, скільки він з любов'ю молився за свій народ, про те, скільки горя сьорбнув він разом з народом за довгі роки мандрівки по пустелі, поки не привів їх у Землю Обітовану. Пригадуючи все це собі в пам'яті, християнські пастирі будуть одержувати невичерпну силу і ніколи не нарікатимуть на свої страждання - незначні у порівнянні з тими стражданнями, які пережив Мойсей.
„Хто викриє мене у спокусі?

- Старче, якщо священнослужитель впадає в якийсь смертний гріх, то чи втрачається божественна Благодать, яку він мас?
- Ні, як же вона може втратитися? Божественна Благодать може не втратитися, а віддалитися. Заборонений для служіння священик  не позбавлений священства, але чинені ним Таїнства недійсні. Такий священик уже не має сили. Найосновніше - це Благодать. Якщо ж заборона зі священика знята , то мають силу і здійснювані ним Таїнства.
Про священиків, які мають канонічні перешкоди для священства, потрібно серйозно розмірковувати. Необхідна особлива увага, щоб безрозсудні строгості не породили в людях спокуси; щоб не почала мучитися думками сім'я цього священика. Він повинен залишити служіння літургії розважливо, щоб замість добра це не принесло віруючим зла. Адже про канонічні перешкоди знають Бог і священик, і якщо він припинить священнослужіння різко, одним махом, то і віруючі і його - сім'я почнуть мучитися помислами, а зло примножиться.
Іноді я бачу, як побожним священикам, які мають канонічні перешкоди, Бог допускає якусь тілесну неміч - наприклад, кровотечу з носа, хвороби шлунку чи щось подібне. Ці священики раді, що все влаштовується таким чином, що вони повинні припинити служіння літургій. Іноді до мене в келію приходить священик, що має якусь канонічну перешкоду, і я бачу, що йому, бідному, треба залишити священнослужіння. Але часом трапляється, що його єпископ має з цього приводу іншу думку. Що тут скажеш? Залишається тільки молитися, щоб втрутився Бог. Пам'ятаю конкретний випадок. Одному священику я порадив залишиш священнослужіння і підготував його до цього кроку. Але коли він сказав про це своєму духівнику і єпископу, ті не погодилися. Так він продовжував священнослужіння, незважаючи на те, що мав канонічну перешкоду. Пройшло трохи часу і його збила машина. З проїжджої частини машину винесло на тротуар, по якому він йшов, і вона розчавила його насмерть. „Страшно впасти в руки Бога Живого”! (Євр. 10: ЗІ)
У нашої Православної Церкви нема жодного пороку. Єдиний порок, який ганьбить Церкву, походить від нас же самих, коли ми представляємо Церкву не так, як личить, починаючи з того хто стоїть на чолі ієрархії, і кінчаючи простим віруючим. Обраних може бути і небагато, однак це не повинно бути приводом для занепокоєння. Церква е Церквою Христа і Нею керує Він. Церква - це не храм, який благочестиві люди зводять з каміння, піску і вапна, а варвари руйнують вогнем. Церква є Сам Христос – „хто впаде на цей камінь, розіб'ється, а на кого він упаде, того роздушить” (Мт.2І:44)
Сьогодні Христос терпить те, що відбувається. Він терпить, і заради народу діє божественна Благодать. Ми проходимо через бурю, але становище проясниться. Те, що відбувається зараз, не встоїть. Пам'ятаєш, як написано в Євангелії: „Я не задую ледь палаючого світильника і не доторкнуся до надламаної тростини” (ІІор. Іс. 42: 3 і Мт. 12-20.). Христос сказав це для того, щоб у день Судний ми не змогли виправдатися. Знаєш, коли в світильнику закінчилася олива і залишилося тільки трохи оливи в гноті, то світильник незабаром згасне, хоча його полум'я „грає” - то яскраво спалахує, то стає ледь помітним. Такий світильник подібний до людини, яка лежить на смертному одрі, у якій видно останні відблиски життя. Однак Христос не хоче задути, погасити цей світильник, тому що потім погаслий світильник скаже: „Я горів би і далі, але Ти на мене подув і згасив моє полум'я!” А що там було на тебе дути? Адже в тебе в чашці зовсім не було оливи! І до надламаної тростини Христос теж не хоче доторкатися, тому що потім, зламавшись зовсім, тростина почне протестувати: „Це Ти до мене доторкнувся, і тому я зламалася!” Але якщо ти була надламаною, ледве трималася й от-от зламалася б сама, то чому ти звинувачуєш Христа в тому, що Він до тебе доторкнувся і тебе зламав?
Не живучи відповідно до Євангелія, ми - ченці, та й священнослужителі теж - поширюємо безбожництво. Люди мають потребу в наших чеснотах, а не в наших сквернах. А особливо, величезне значення має приклад, який показують мирським людям ченці. Мирські люди шукають привід для того, щоб виправдати свої гріхи, тому потрібна особлива пильність. Дивися, адже ми не можемо повторити слідом за Христом слів: „Хто з вас може довести гріх Мені?” (Ін. 8: 46.), але слова: „Хто викриває мене у спокусі?” ми сказати можемо. Христос сказав ці слова про гріх, тому що Він був Досконалим Богом і Досконалою Людиною. А ми люди. У нас є недосконалості, з нами трапляються падіння - що тут поробиш. Але ставати приводом до того, щоб хтось спокушався, ми не повинні.
Якийсь генерал розповідав мені, що якби він не успадкував віру від своєї матері, то втратив би її, знаходячись на Кіпрі в зв'язку з тодішніми подіями(1). Був наказ, який наказував ставитися до мирного турецького населення гуманно, але цей генерал своїми вухами чув, як одна духовна особа кричала в слухавку: „Ріжте ви турків!” - так, ні за що, ні про що. І фарасіоти, переселившись в Грецію з Малої Азії, спокусилися в секти, які почали поширюватися тут у ті роки, тому що бачили не благоговійних архієреїв, священиків. Бачачи в Церкві людей іншого штибу - які не ведуть духовне життя, біженці з Малої Азії спокушалися, адже в себе на батьківщині вони знали інше духовенство. І відразу, то тут, то там з'явилися єретики - „євангелісти”, які говорили, що вони нібито застосовують Євангеліє в житті, і нещасні спокушалися в сектантство.
Але ж якщо винен якийсь владика, священик чи чернець, то Христос не винен. Однак люди так глибоко не копають. „Хіба, - твердять вони, - це не представник Христа?”  Так, але питання в тому, чи втішає цей представник Того, Кого він представляє? Чому ж люди не думають про те, що чекає такого представника Христа в житті іншому? Тому дехто, спокушаючись якимись неналежними явищами в житті духовних осіб, доходить до того, що зневірюється. Нещасні не розуміють, що якщо винен якийсь жандарм, то не винен його народ, і якщо винен якийсь священик, то не винна Церква. Однак ті, хто спокушається, але має добрі наміри, здатні зрозуміти це, якщо їм пояснити. У таких людей є і пом'якшуючі провину обставини, тому що їх могли потягнути до зла, а якихось речей вони просто не можуть зрозуміти.

- Старче, а чому ніхто не виявляє відкрито свою позицію у ставленні до стількох спокус, які відбуваються в Церкві?
- У відношенні до того, що відбувається в Церкві, не з усіх питань можна відкрито висловити якусь позицію. Можна просто перетерпіти те, що відбувається, допоки Бог не покаже, що потрібно робити. Терпіти те, що відбувається - це одне, а схвалювати його, у той час коли схвалювати цього не можна, - зовсім інша річ. У випадках, коли потрібно щось сказати, треба зробити це з повагою і мужністю - не бризкаючи в гніві слиною і не виставляючи проблему на загальний огляд. Треба сказати те, що потрібно, наодинці тій особі, якої стосується справа. Сказати з болем, з любов'ю, щоб вона була більш уважна до якихось речей. Щирий і прямий не той, хто „ріже правду в очі”, і не той, хто сурмить про неї усьому світові, але той, хто, маючи любов і живучи по правді, говорить те, що потрібно і коли потрібно, у необхідний для цього час.
Ті, хто викриває інших не задумуючись, знаходяться в духовному затьмаренні і, на жаль, дивляться на людей як на пні чи колоди. Ці нерозсудливі люди без жалю обтесують інших, які мучаться і страждають. Але при цьому затьмарені „майстри кубізму” тішаться з того, що з-під сокири їхніх викриттів виходять рівні, обтесані під прямим кутом люди-обрубки. Тільки для людини, одержимої старшим бісом, є виправдання в тому, що вона виставляє людей на позорище і викриває їхнє минуле, щоб мучити слабкі душі. Звичайно, останнє стосується лише тих, у відношенні до кого біс має на це право. Зрозуміло, що нечистий дух виставляє на загальний огляд не чесноти людей, але їхні немочі. І навпаки: люди, що звільнилися від своїх пристрастей, не мають злості і тому виправляють зло добром. Побачивши десь нечистоти, які не можна прибрати, такі люди присипають їх чим-небудь зверху, щоб вони не викликали відрази в когось ще А ось люди, які розколупують сміття і бруд чужих гріхів, схожі на курей, що порпаються відомо в чому...
Зараз (2) диявол багато бруднить, чорнить і ганьбить. Він влаштовує страшну плутанину, але, зрештою, він обламає собі зуби. Минуть роки, і праведники засяють. Вони будуть помітні, навіть якщо їхня чеснота невелика, тому що тоді у світі почне панувати велика пітьма і люди повернуться до них. А тим, хто зараз спокушає інших, якщо вони доживуть до тих часів, буде соромно.


Правильне ставлення до церковних проблем.

- Старче, коли в Церкві виникають якісь складні проблеми, то як правильно до них ставитися?
- Треба уникати крайнощів. За допомогою крайнощів проблеми не вирішуються. У старі часи бакалійник брав совком цукровий пісок, крупу чи щось подібне і додавав їх на вагу потрошки. Так він домагався точності, і вага приходила в рівновагу. Тобто він не шпурляв на вагу і не забирав з неї відразу багато і різко. Обидві крайності завжди мучать Матір-Церкву. І ті, хто дотримується цих крайнощів, теж страждають, тому що кожна крайність, як правило, боляче колеться своїм гострим краєм. Це схоже на те, як ніби з одного краю тримався б за свою крайність біснуватий людина духовно безсоромна, що все зневажає, а з іншого краю вперся б у свою крайність божевільний, у якого дурні ревнощі поєднані з вузьколобістю. Тобто, духовно безсоромна людина ніколи не прийде до згоди з ревнуючим дурними ревнощами зилотом. Ці люди будуть пожирати і бити один одного, тому що обоє вони позбавлені Божественної Благодаті. І тоді - Боже збав! - обидві крайності можуть бити і забивати один одного постійно, і кінця-краю цьому не знайдеш. А ось ті, хто зможе зігнути один перед одним краї обох крайнощів -так, щоб вони з'єдналися - прийшли до однодумності, примирилися, - увінчаються від Христа двома нев'янучими вінцями.
Нам треба бути уважними, щоб не створювати в Церкві проблем і не роздмухувати малі людські слабкості, що трапляються, щоб не зробити більше зло і не дати лукавому приводу до радості. Той, хто, бачачи якийсь маленький непорядок, впадає у сильне хвилювання й у гніві кидається його виправляти, схожий на нерозумного паламаря, який, побачивши, як тече свічка, з усіх ніг кидається її поправляти, збиваючи при цьому тих, що моляться, перевертаючи підсвічники і створюючи під час богослужіння ще більший безлад. На жаль, у наш час Матір-Церкву бентежать багато хто: одні - освічені - схопилися за догмат розумом, але не духом Святих Отців. Інші -неписьменні -теж схопилися за догмат, але зубами. Тому вони ними і скрегочуть, обговорюючи якісь церковні проблеми, і в такий спосіб Церква зазнає шкоди більшої, ніж від ворогів нашого Православ'я. Добре, щоб ріка не була ні надто стрімкою, тому що тоді вода понесе за собою дерева, каміння, людей, ні занадто мілководною, тому що тоді вона перетвориться в якесь стояче комарине болото.
А є люди, які займаються не спільним благом, а взаємною критикою. Людина стежить за кимсь більше, ніж за самим собою. Вона чекає, що скаже чи напише її опонент, щоб після цього завдати йому безжалісного удару, тоді якщо б їй самій довелося сказати чи написати те ж саме, то вона ще і підкріпила би свої міркування багатьма витримками зі Священного Писання і творів Святих Отців. Зло, що його чинить така людина, велике тому, що, з одного боку, вона робить несправедливість стосовно свого ближнього, а з іншого — розтрощує його на очах у віруючих. До того ж, така людина часто спокушає душі слабких людей і, таким чином, сіє в них зневіру. Дехто, виправдуючи свою злість, викриває інших, а не самих себе, і, спекулюючи на євангельських словах „скажи Церкві” (Мт. 18-17.), виставляє якісь внутрішньо-церковні проблеми на ганьбу всьому світові, сурмлячи на кожному розі про те, про що не личить і говорити. Нехай ці люди почнуть зі своєї малої церкви - з сім'ї чи чернечого братства, і якщо це припаде їм до душі, то хай уже потім ганьблять і Матір-Церкву. Я думаю, що добрі діти ніколи не стануть звинувачувати в чомусь свою матір.
Церкві потрібні різні люди. Всі - і ті, хто відрізняється м'яким характером, і ті, хто суворий вдачею, - приносять Церкві своє служіння. Тілу людини необхідна різна їжа - і солодка, і кисла, необхідне навіть гірке листя кульбаби. Адже в кожній їжі є корисні речовини і вітаміни. Так і для Тіла Церкви необхідні люди будь-якого складу. Одна людина доповнює вдачу іншої. Кожен з нас зобов'язаний терпіти не тільки особливості духовного складу нашого ближнього, але навіть і ті слабкості, що є в ній, як у людині. Але на жаль, деякі люди мають нерозумні претензії до інших. Вони хочуть, щоб всі були такого ж духовного складу, як і вони самі, і коли інша людина від них відрізняється, наприклад, більш поблажливим чи різким характером, то вони відразу приходять до висновку що вона - людина не духовна.


Про високі сани і славу людську

Я дивуюся, що дехто приділяє таке значення людській славі, а не славі Божій, яка очікує нас, якщо ми „від людської слави відбіжимо”. Якщо ми набудемо навіть найвищий сан з тих, що є в цілому світі, і якщо цілий світ готовий обсипати нас похвалами, то яку користь нам це принесе? Похвала світу - чи приведе вона нас у рай чи ж підштовхне до прірви пекла? А що сказав Христос? „Слави не приймаю я від людей” (Ін. 5: 41 ) Яку користь при­несло б мені, якби я був не простим ченцем, а став ієромонахом, Владикою, Патріархом? Більш високі сани допомагали б мені спастися? Чи ж вони лежали б на слабкому Паїсії тяжким вантажем і повалили б його в пекельну муку? Якби не було життя іншого, то божевільне прагнення до вищого сану ще б могло бути якось виправдане. Однак той, хто прагне до спасіння своєї душі, „вважає все за сміття”? (Фил.3,8Х і до вищих санів не прагне.
Мойсей був посланий Богом для визволення ізраїльського народу. Але незважаючи на це, - ввійти в Землю Обітовану він не удостоївся, тому що через свій народ він почав нарікати на Бога. Мойсей жив серед їхнього постійного нарікання і бурчання й от одного разу і сам почав нарікати. „Ці люди, - сказав він, - вимагають у мене води. Звідки я візьму їм воду?”  (Числ. 20:10 ) Як? Адже тільки недавно ти вдарив по камені, викликав воду і напоїв їх! Хіба це було важко? Але Мойсей, з головою занурившись в різні адміністративні справи і проблеми свого народу, забув про те, скільки води він сточив з каменю раніше. Він не зрозумів своєї помилки і не попросив у Бога прощення. Якби він попросив прощення, то Бог би йому простив. Те, що він не ввійшов у Землю Обітовану, було маленьким покаранням від Бога, покутою за його ремство. Звичайно ж, Бог узяв Мойсея в рай. Він вшанував його тим, що під час Преображення Господнього послав його разом із пророком Іллею на Фавор. Усі ці події зі Священного Писання допомагають нам зрозуміти, якою великою перешкодою на шляху, що веде християнина в рай, буває той високий сан, яким він наділений, і пов'язана з цим відповідальність.
А декому варто було б випробувати всередині і випромінювати назовні одну тільки радість, оскільки Бог влаштував так, що вони не несуть ніякої відповідальності. Але замість цього, такі люди, навпаки, прагнуть до відповідальності і більш високого сану, а коли такий сан їм не дається, вони тільки впадають в розпач і руйнують свою душу, а заодно і тіло, яке, за апостолом Павлом, є храмом Божим (1 Кор. 3: І 6.). У той час як Христос готує їм небесну славу, вони хочуть потрапити в рай за допомогою слави людської.
Однак хтось може мене запитати: „Тоді чому дехто спершу отримує славу від людей, а потім - від Бога?” Але по суті справи, якщо людина хоче слави людської, то Бог її не прославить. Людина ніколи не повинна сама прагнути до відповідальності. І якщо її звільняють од відповідальності, то їй варто радіти. Адже за [духовними] правилами, відповідальність, яку людина несе, повинна бути їй тягарем. Якщо людина не радіє від того, що її усунули від відповідальності, то це значить, що в неї затаїлася гординя. Ніколи не будемо прагнути до вищого сану, звання, посад, щоб у такий спосіб прославитися, тому що ці прагнення - ознака хвороби, яка зайшла далеко. Це вказує на те, що в нашій хворобі ми йдемо дорогою, відмінною від тієї дороги смиренномудрості, якою пройшли і досягали раю Святі Отці.
У нас є багато Святих, які уникали різного роду відповідальності: ігуменства, священства й архієрейства. Одні з них відтинали собі руки, інші - носи, треті - вуха, четверті - язики, - щоб мати фізичні каліцтва й уникнути рукоположення. Були Святі, над якими розкривали дах хатини і рукопокладали їх зверху; були Святі, подібні до Святого Амфілохія, - їх рукопокладали на відстані.
Ці люди були освічені, вони мали святість. Але, усвідомивши, яку велику гідність має душа, усвідомивши великий труд відповідальності, який стає великою перешкодою для спасіння людини, вони уникали цієї відповідальності. Шлях, який знайшли ці люди, їм духовно допоміг.
І на Святій Горі дехто вважає священство  перешкодою в духовному житті. Бо, крім інших обов'язків, ієромонахи повинні ходити в інші монастирі на зустрічі з архієреєм, їх посилають на престольні свята... Звичайно, це духовні свята, але внутрішнього заспокоєння від них все одно мало. Живучи в спільножитньому монастирі, я був знайомий з одним ієродияконом. Він зістарився і помер у тому ж ієродияконському сані. Коли він був ще молодим ченцем, у монастирі не було диякона і тому його рукоположили. Потім в обитель прийшла більш молода братія. Вони ставали дияконами, священиками, а диякон, рукоположений швидше за них, увесь час комусь поступався своєю чергою і залишався в тому ж сані. Коли його спонукали до ієромонашества, він відповідав: „Зараз у монастирі такої потреби нема. Слава Богу, є братія і молодша за мене”. Потім йому дали послух у монастирській канцелярії. Коли в обитель прийшли освічені послушники, він попросив звільнити його від канцелярії і пішов на інший послух. А коли обитель переживала
лихоліття, побожний ієродиякон став просити якогось доброчесного ієромонаха погодитися на обрання в ігумени. „Чому ж ти сам ухилявся від відповідальності? - запитав його ієромонах. - Вирішив перекласти її на мене? Давай вирішимо ось як: ти ставай членом Духовного Собору, і тоді я стану ігуменом”. Так один став ігуменом, а інший увійшов до Духовного Собору. Але коли все налагодилося і монастир почав жити нормальним життям, наш диякон пішов і з Духовного Собору. Цей диякон мені дуже допоміг. Він мав Благодать Божу. Коли у Священному Киноті Святої Гори обговорювали якісь важливі питання, то його запрошували туди, щоб він сказав свою просвічену думку.

-  Старче, то у чому ж причина того, що духовні люди, не люблячи грошей, прагнуть слави? Виходить, що справедливими є слова древніх греків: „Багатство зненавидів багато хто, славу ніхто”(3)?
- Причина в тому, що в голові в них так порожньо, що хоч покотом покоти. Це і є пуста, суєтна слава. Слова „багатство зненавидів багато хто...” відбивають мирський погляд на речі. У духовному житті такому місця нема. Це слова древніх греків, які не знали Істинного Бога. У духовному житті слава повинна зникнути. Чи пережив хтось з людей безчестя більше, ніжте, що перетерпів Христос? Отці шукали безчестя, і Бог відплачував їм честю. А ті, котрі самі шукають честі, перебувають ще на мирському поприщі тобто на стадіоні. Ганяють у футбол: „Сла-ва Спар, та-ку!” А в тій славі, про яку говориться в Євангетії є любов і смиренність. „Прослав Сина Твого . говорить Христос, - щоб Син Твій Тебе прославив... А життя вічне у тому, щоб вони пізнали Тебе єдиного, істинного Бога” (Ін. 17:1.) Тобто Христос просив у Бога Отця, щоб люди пізнали свого Спасителя й у такий спосіб врятувалися. А сьогодні більшість людей намагаються домогтися слави там, де це тільки можливо. Слава ліворуч, слава праворуч, а потім кульгають одразу і на праву, і на ліву ногу. Це те, про що сказав Христос: „Славу один від одного приймаєте” (Йн. 5: 44.), „зводячи інших, і самі зведені” (Тим. З: 13.). Від такої слави мене нудить, у такій атмосфері я не можу прожити й доби.

Відповідальність за інших - це велика перешкода в духовному житті. Ті, котрі хочуть займатися духовним діянням, відповідальності уникають. Звичайно ті, хто прагне до вищих санів і начальствування, закінчують погано. Підмішується особистісне начало, егоїзм, і потім начальники починають зіштовхуватися, лаятися між собою. Адже таким начальникам - і одному й іншому-властивий егоїзм! Однак ті, хто любочесно служить Богові, не дають собі потурань і забирають своє „я” з кожної своєї дії, допомагають іншим дуже результативно, тому що тільки тоді втішаються нужденні в допомозі душі і тільки тоді душі тих, хто допомагає людям, будуть внутрішньо втішені як в цьому, так і у вічному житті.
У давні часи Святі Отці йшли в пустелю і подвигами звільняли себе від пристрастей. Не будуючи власних планів і проектів, вони віддавали себе в руки Божі й уникали високих санів і влади - навіть коли ставали святими. Винятками були випадки, коли відчувала потребу Матір-Церква. Тоді вони підкорялись волі Божій і ім'я Боже прославлялося їхнім святим життям. Тобто, спершу живучи в пустелі, харчуючись здоровою духовною їжею і знаходячись під невсипущим отцівським спостереженням, Святі Отці досягали міцного духовного здоров'я, а вже після цього ставали духовними донорами самі.

Божественна Літургія

- Старче, коли відбувається Божествен­на Літургія, то на ній завжди повинні бути ті, хто причащається?
- Так. Тому що головна мета Божественної Літургії в тому, щоб християни, хоча б ті деякі, хто до цього готовий - причащалися. В усіх молитвах Божественної Літургії говориться про віруючих, котрі будуть причащатися. Тому під час Літургії повинна бути хоча б одна особа, яка причащається. Звичайно, іноді буває, що ніхто з тих, що моляться під час Божественної Літургії, до Причастя не готовий. Це справа інша, але все-таки добре, якщо хоч хтось причаститься - якесь маля, грудна дитина. Коли ніхто не причащається, то літургія служиться тільки для причастя священика і поминання імен. Але це повинно бути не правилом, а винятком.
У кожній Божествен­ній Літургії переживаються новозавітні події. Святий Жертовник - це Вифлеєм, Святий Престол - Всесвятий Гріб Господній, Розп'яття за Престолом - Свята Голгофа. Божественною Літургією, присутністю Христа освя­чується все творіння. Божест­венні Літургії втримують світ! Як страшно те, що дав нам Бог! Ми цього не варті. Є священики, які переживають це страшне Таїнство в кожній Божественній Літургії. Якось духовна особа розповідала мені, як дуже простий і добрий священик скаржився: „Дуже мені тяжко споживати Святі Дари. Не можу я стримати своїх бридких сліз. Вони падають просто у Святу Чашу, і я через це сильно переживаю”. А як же він плакав! „Попроси Христа, - сказав йому мій знайомий, - щоб Він дав трохи „бридких” сліз
Мені”.

- Старче, деякі священики говорять, що не хочуть часто служити Літургію, щоб до неї не звикнути.

- Не випадає священику говорити такі речі. Це неправильно. Тобто він усе одно що каже:
„Відвідую своїх родичів нечасто, щоб вони мене краще приймали, коли приходжу”. Однак до Божественної Літургії потрібно готуватися. Божественне Причастя зцілює, освячує того, хто з Богом. А як же воно допоможе тому, хто не з Богом? Що змінить Христос, якщо людина не змінює себе  сама? Колись на Афоні в печері Преподобного Панаса жив старець з двома послушниками, один з яких був Ієромонахом, а інший - ієродияконом. Якось послушники пішли в одну церківку служити Літургію. Священик дуже заздрив диякону оскільки той був розумніший і здібніший за нього в усьому. Однак і сам диякон сприяв цій заздрості своїм егоїзмом. Отже, священик зовні приготувався до служіння Божественної літургії: прочитав правило до Святого Причастя і зробив усе, що призначено. Однак, на біду, він не зробив головного - не підготувався до Літургії внутрішньо. Тобто йому треба було смиренно висповідатися, щоб вигнати зі свого серця заздрість і ревнощі. Адже якщо ми переодягаємося в чистий одяг і миємо голову - ці пристрасті від нас не йдуть. Ну отож, ієромонах підготувався до служіння Літургії лише зовні, ввійшов у Вівтар, де приноситься Страшна Жертва, і хотів починати Проскомидію. Але тільки лише він її почав, як трапилося наступне: раптово почувся страшний грім і він побачив, як Святий Дискос піднявся з Жертовника і зник. Наслідком цього було те, що вони не змогли служити Літургію. Я подумав собі, що якби Благий Бог не перешкодив їм у такий спосіб, і священик, перебуваючи у неналежному духовному стані, приступив би до служіння Божественної Літургії, то з ним би трапилося страшне лихо(4).

- Старче, якщо під час Божественної Літургії трапиться щось непередбачене, то чи може вона бути перервана?
- Почату Божественну Літургію священик не може перервати на середині - що б не трапилося. Навіть якщо почнеться війна - Літургію він повинен закінчити. Він повинен завершити Літургію, навіть якщо до храму будуть підходити вороги. Най­більше, що він може зробити в такому випадку, - це постаратися закінчити її швидше. Але треба мати довіру до Бога і не боятися.
Служитель Всевишнього Бога повинен відрізнятися великою увагою, чистотою, безкомпромісністю (5). Священики - вище, ніж Ангели. Під час вчинення Таїнства Божественної Євхаристії святі Ангели закривають свої обличчя, у той час як священик здійснює це таїнство.



(1) -  20 липня 1974 р турецькі війська вдерлися на Кіпр і окупували його північну частину. — Прим, переклад.
(2) - Виголошено в 1974 р.
(3) -  Вислів Клеовула — Тирана м Ліндоса на Родосу) — одного із семи древніх мудреців (6 в до Р.Х. )
(4) – Див.   Старец ІІаисий. Отцы-святогорцы и свято-горские истории. Свято-Троицкая Сєргиева Лавра, 2001. С, 102-104
(5) - "Словом «безкомпромісність» тут перекладене грецьке слово - дослівно точність, строгість. У Православному Богосслов'ї акривією називається святоотцівський принцип суворого ставлення до Священних Канонів (і взагалі до Переказу Церкви), при якому визнається необхідним їх буквальне, точне застосування — Прим. Переклад.


Український православний церковний календар 2007
Видання Української Автокефальної Православної Церкви