Свято - Покровська парафія УАПЦ

Свято - Покровська парафія УАПЦ

м. Боярка

Свято - Покровська парафія УАПЦ
  Головна
Новини Запитання Про храм Контакти
Цікава інформація


Таїнство Покаяння

“Покаяння – це таїнство, в якому християнин, що відверто визнає свої гріхи перед Богом і виявляє тверду волю покаятися, отримує відпущення гріхів видимо від священика, а невидимо – від Самого Господа нашого Ісуса Христа”.(Православний катехизис).


Встановлення таїнства Покаяння
Хрещення змиває гріхи, але не визволяє християнина від них впродовж усього життя. Завдяки хрещенню і пізнається жахливість гріха, як відступлення від Христа, осквернення і викривлення образу Божого в собі під впливом зовнішніх спокус та власних пристрастей. У безперервній боротьбі з гріхом, яка триває протягом усього земного життя людини, не обходиться без тимчасових поразок, відступів та падінь. Але якими б великими не були гріхи людські, милосердя Боже нескінченне, а щедроти Його незліченні. Господь знову піднімає грішних, дарує їм усвідомлення своїх гріхів, розкаяння та духовну силу для перемоги над злом. Господь “не хоче смерти грішника”(Єз. 33, 11) за них (грішників) Він прийняв страждання та хресну смерть. “Якщо кажемо, що не маємо гріха, – обманюємо самих себе, і правди немає в нас. Коли сповідаємо гріхи наші, то Він, будучи вірним і праведним, простить нам гріхи наші і очистить нас від усякої неправди” (1 Ін. 1,8-9).
Головна частина таїнства Покаяння – сповідь – була відома християнам уже за часів апостолів, про що свідчить книга “Діяння Апостолів” (19, 18): “Багато з тих, що увірували, приходили, сповідаючи і відкриваючи діла свої”. У давній Церкві в залежності від обставин сповідь була або таємною, або відкритою, публічною. До публічного покаяння закликалися ті християни, які своїми гріхами викликали спокусу у Церкви.
В залежності від тяжкости висповіданих гріхів призначались і церковні покарання (єпитимії): позбавлення на визначений час права робити приношення і брати участь у таїнстві Євхаристії, заборона бути присутнім на зборах громади і, нарешті, за найбільш тяжкі гріхи (вбивство, перелюб) при нерозкаянні винні публічно відлучалися з числа віруючих. Пізніше, якщо вони приносили щире покаяння, єпископ на прохання дияконів дозволяв їм відвідувати зібрання вірних, прирівнюючи їх у правах до оголошених, і тільки після іспиту допускав їх у число тих, що каються (каянників). У давнину каянники поділялися на 4 розряди. Перші – ті, що плачуть, не сміли входити у церкву і зі сльозами просили молитов у інших; другі – ті, що слухали, стояли в притворі і підходили на благословення єпископа, який заходив у храм, а після цього залишали церкву; треті – ті, що стоять, стояли у храмі, але в задній його частині, і разом з вірними брали участь у молитвах про каянників, припадаючи на коліна. Після закінчення цих молитов, отримавши благословення єпископа, виходили з церкви. І, нарешті, останні стояли з вірними до кінця літургії, але не приступали до Святих Дарів. Протягом усього часу, призначеного для виконання єпітимії, Церква приносила за них молитви між Літургією оголошених і Літургією вірних. Ці молитви і складають у наш час основу чинопослідування Покаяння. Це таїнство, яке називають другим хрещенням, тепер виконується перед таїнством Причастя Тіла і Крови Господа нашого Ісуса Христа, очищаючи душу причасника для участі у цій трапезі безсмертя.
Практикована у наш час при великій кількости сповідників “загальна сповідь” є неправомірною з точки зору літургійного богослів’я і церковного благочестя, оскільки позбавляє каянника і пастиря особистого спілкування. Це не є нормою, а вимушеним попущенням. Краще приходити на сповідь не всім разом, а невеликими групами під час постів, щоб кожен міг особисто висповідати свої гріхи і отримати відпущення. Якщо ж проводиться загальна сповідь, то перед читанням розрішальної молитви слід розповісти священику про найтяжчі гріхи, що пригнічують душу і совість сповідника.

Підготовка до сповіді
У гріхах людина втрачає благодать Святого Духа. Грішна душа хворіє і перебуває у смерті. Людина втрачає бажання  і можливість спілкуватися з Богом і служити Йому – виконувати Його волю. Покаяння – це друге хрещення, переродження й оновлення душі. Мета покаяння полягає в оздоровленні і воскресінні душі для встановлення порушеного спілкування з Богом і служіння Йому.
Підготовка до таїнства Покаяння має такі взаємопов’язані сторони: пізнання своїх гріхів, жаль щодо них, відкидання гріхів, рішучість більше не перебувати в них, заміна їх протилежними чеснотами.
Благодать Божа в таїнстві Покаяння прощає гріховну провину, виліковує і оживотворює душу, подає сили не грішити більше, але збирати чесноти.
Видатний пастир-духівник XIX ст. єпископ Феофан Затворник (1815-1894) у своїй книзі “Листи про  християнське життя” пише, звертаючись до своєї духовної дочки: “Ввійдемо в самих себе і почнемо перебирати, що є в нас. Втручання у цю справу якоїсь сторонньої особи не доречне й зовсім неможливе. Ввійти у вас і розібрати справи вашої совісти ніхто не може, крім вас самих, і прошу вас це зробити. Я подам на цей випадок лише декілька вказівок... Щоби добре себе роздивитися, треба звернути увагу на три сторони нашого діяльного життя – на справи, одиничні дії (думки, слова, вчинки), здійснені у визначеному місці при визначених обставинах, на сердечні настрої і характеристичні нахили, приховані під справами, і на загальний дух життя”.
Якщо ми бажаємо отримати від Бога не тільки прощення вини за одиничні злі вчинки, але очищення серця й оновлення душі, ми повинні звернути основну увагу на сердечні настрої. Людина може звершити добрий вчинок (чи втриматися від злого) не в пориві благочестя, а з хибних (чи почасти хибних) спонукань, наприклад, із бажання мирської слави чи зі страху перед покаранням. Тому хороший вчинок (чи утримання від поганого) може приховувати від самого каянника стан його серця й утруднить сповідь. 
Так само поганий вчинок (або погані слова, думки) чи утримання від доброї справи може оголити сердечні настрої і полегшити сповідь.
Людина може не мати жодної усвідомленої злої думки, що стосується певного гріха, але ця відсутність є не стільки її безгрішністю, відразою до гріха, скільки внутрішнім фарисейством – цензурою гріховного стану, що не бажає, аби гріх був ним викритий.
У кожної людини гріхи пов’язані між собою як причина і наслідок, суть і прояв. Деякі гріховні настрої утворюють пари протилежностей (інколи одночасно присутні в людині), наприклад, лінощі до богодогоджання і нерозумна ревність, скнарість і нахили до розтрачування, зовнішня сором’язливість і внутрішня пихатість і т.ін. Деякі гріхи можуть тісно прив’язуватися до чеснот, як блуд до любові, людинодогоджання до служіння ближньому. Інші гріховні настрої заважають самому покаянню, сюди можна віднести нахил до самовиправдання, переоцінку себе, самолюбство, хибний сором. Осягнення цих зв’язків у собі може бути корисним для більш глибокого самопізнання і, отже, для більш досконалого покаяння. Ми не є винними в думках, пропонованих нашій душі демонами (бісами), до тих пір, поки не погодимося з ними, але і їх треба висповідати, щоби отримати полегшення в опорі таким нападам.
Підготовка до сповіді і сама сповідь – це таємничий процес, неповторний для кожної людської особистости. Дуже важливо кожному, хто готується до сповіді, відчути і зберегти міру глибини самопізнання. Неретельна, поверхова сповідь недобра, але надто заглиблене в себе дослідження може призвести до шкідливого сум’яття і зневіри. Надто поглиблене дослідження коренів якоїсь пристрасти може довести до більшого падіння в ту чи іншу, пов’язану з нею, пристрасть. Тому в процесі підготовки до сповіді потрібно постійно просити у Господа допомоги для просвітлення й охорони.
1. В першу чергу треба згадати і зафіксувати ті гріховні вчинки і настрої, які усвідомлюються “самі собою”.
2. Добре переглянути свої стосунки з кожним ближнім. У випадку відсутности явного гріха у стосунках з нашої вини (сварок, непорозумінь, образ, гніву) можуть бути гріхи не виявлені і не усвідомлені: зловтішність, заздрість, байдужість, лукавство, корислива люб’язність і інші приховані сердечні нахили, які формують викривлений образ ближнього в серці. Цей образ повинен бути обновлений в результаті сповіді.
3. Необхідно визначити своє ставлення до волі Божої, вираженої в євангельських заповідях, і взагалі до християнських чеснот, наприклад:
а) заповіді, які я люблю, хоча і тут спокушаюсь і не виконую так, як би того хотів;
б) заповіді, які внутрішньо мені незрозумілі;
в) заповіді, які моє серце не приймає.
Це останнє особливо небезпечне, оскільки свідчить про внутрішнє небажання покаятися і облишити гріх.
4. Бажано продумати своє життя з дитинства, щоби зрозуміти, як складалися різні гріховні навички.
5. Корисно згадати типовий хід свого дня, потім пригадати, як минув останній тиждень, місяць, рік. Цьому допомагає щоденна уважна сповідь перед Богом після вечірніх молитов, перед сном. Пам’ять про гріхи свої – основа покаяння, на ній будується християнська моральність.
6. Можна звернути особливу увагу на свою звичайну поведінку і внутрішній стан під час хвороб, скорбот, спокус, нападів і, навпаки, в благополучні періоди життя.
7. Після покаянного аналізу окремих гріховних настроїв можна подумати про загальний дух свого життя, про який пише єпископ Феофан Затворник.
Церковна практика пропонує ряд допоміжних заходів для формування дисципліни сповіді. В першу чергу це письмовий перелік зроблених прогріхів за час від останньої сповіді. Для людей, що не звикли систематично сповідатися, і тому не розвили в собі “пам’ятання гріхів”, це дуже хороший спосіб підготовки до покаяння. Папір з цим переліком потрібно одразу після сповіді знищити. В деяких молитовниках вміщується у складі вечірнього правила особливе щоденне сповідання гріхів перед Богом, де перелічені основні види гріховних станів і вчинків.
Староруський церковний побут виробив особливі друковані переліки гріхів, відомі під назвою “генеральних сповідей” чи, як їх іменували у народі, “поновлень”. Одне з таких найбільш давніх “поновлень” належить святителю Димитрію Ростовському (1709). В багатьох монастирях, де існував звичай частого покаяння, при малій кількості духівників і великій чернечій братії, а також при безлічі богомольців, які прибували щоденно, “поновлення” мали велике поширення. І по сьогоднішній день така практика збереглася на Афоні.
Як часто треба сповідатися? – Треба сповідатися за можливістю часто але не рідше одного разу на рік – у Великий піст. Нам, невмілим у покаянні, необхідно знову і знову вчитися каятися. Необхідно прагнути до того, щоб проміжки між сповідями були заповнені духовною боротьбою, зусиллями, що підтримуються плодами останнього говіння і пробуджуються очікуванням нової сповіді.

Що таке гріх?
Гріх – поняття релігійне, і стосується воно не тільки тієї особи, яка приймає християнський закон, сповідає віру в Бога і в силу цього перебуває в “загороді церковній”.
Гріх – це порушення християнського морального закону, непослух віруючого Слову Божому. Тому святий апостол і євангеліст Іоан Богослов і дає таке визначення гріха: “Усякий, хто чинить гріх, чинить і беззаконня” (1 Ін. 3, 4). А святий апостол Павло дає таке пояснення: “Невже від закону гріх? Зовсім ні. Але я не знав гріха інакше, як через закон. Бо я не знав би жадання, якби закон не говорив: “Не пожадай”. Але гріх, узявши привід від заповіді, викликав у мені всяке жадання: бо без закону гріх мертвий. Я жив колись без закону; але коли прийшла заповідь, то гріх ожив, а я помер.” (Рим. 7 ,7-9).
Єпископ Ігнатій Брянчанинов так пояснює гріх: “Гріх – це велика рана, яка утворилася внаслідок падіння Адама. Про цю велику болячку говорить святий пророк Ісая: “Від підошви на нозі до тім’я нема в ньому здорового місця: рани, синці, свіжі виразки, не вичищені, не перев’язані й не зм’якшені олією”. (Іс. 1,6). Це значить, за поясненням отців, що рана – гріх – не особова, і не на одній якійсь частині, але на всій істоті: обійняла тіло, душу, оволоділа всіма властивостями, всіма силами людини. Цю велику рану Бог назвав смертю, коли, забороняючи Адаму і Єві з’їсти від дерева пізнання добра і зла, сказав: “... бо того самого дня, коли з нього скуштуєш, напевно вмреш” (Бут. 2, 17). Одразу ж після скуштування плоду забороненого праотці відчули вічну смерть; в очах їхніх з’явилося відчуття плотське; вони побачили, що вони нагі. В пізнанні наготи тіла відбилось оголення душі, що втратила красу непорочности, на якій спочивав Дух Святий. Діє в очах плотське відчуття, а в душі – сором, в якому поєднання всіх гріховних відчуттів: гордости, нечистоти, печалі, зневіри і відчаю. Велика рана – смерть душевна; невиправна старезність, яка сталася внаслідок втрати Божої подоби! Велику виразку апостол називає законом гріховним, тілом смерти (Рим. 7, 23-24), тому що змертвілі розум і серце цілком повернулися до землі, рабськи служать тлінним бажанням плоті, потемніли, обважніли і самі зробились як плоть. Ця плоть вже нездатна до спілкування з Богом! (Бут. 6, 3). Ця плоть нездатна успадкувати блаженство вічне, небесне! (1 Кор. 6, 50). Велика рана розлилася на весь рід людський, зробилася злим здобутком кожної людини.
Але, грішний нащадку Адама, підбадьорся! Засяяло світло в темниці твоїй: Бог зійшов у далеку країну твого вигнання, щоб звести тебе у втрачене тобою горнє вітцівство. Ти хотів знати добро й зло, Він залишає тобі це знання. Ти хотів зробитися як Бог – і від цього зробився душею подібним до диявола, а тілом подібним до тварин: Бог, поєднуючи тебе з Собою, робить тебе богом з благодаті! Він прощає тобі гріхи. Цього мало! Він забирає корінь зла з душі твоєї, саму заразу гріховну, пекло, вкинене в душу дияволом, і дарує тобі лікування на весь час твого земного життя для зцілення від гріха, скільки б разів ти не заразився ним, за неміччю своєю. Це лікування – сповідання гріхів” (єп. Ігнатій Брянчанинов, “На допомогу тим, хто кається”).
Отже, вдамося до цього благодатного Божественного лікування і, за словом св. апостола Павла, випробуємо себе самі (1 Кор. 11, 28), принесімо достойний плід покаяння. А на поміч нам буде перелік гріхів, так зване “поновлення”.

Перелік найбільш поширених гріхів за св. Димитрієм Ростовським (1709)
Стосовно Бога і Церкви
1. Маловір’я і сумнів. Сумнів у істинності Святого Письма і Передання (тобто в догмах Церкви, її канонах, законності і правильності ієрархії, звершення богослужіння, в авторитетності писань святих отців). Зречення віри в Бога зі страху перед людьми і турбота про земне благополуччя.
Маловір’я – відсутність повної глибокої переконаности в якійсь християнській істині чи прийняття цієї істини тільки розумом, а не серцем. Цей гріховний стан виникає на ґрунті сумніву чи відсутности ревности до істинного богопізнання. Маловір не заперечує свідомо буття Божого, одначе сумнівається в Його всемогутності, милосерді чи Промислі. Своїми вчинками, нахилами, всім своїм життям він протирічить сповідуваній ним на словах вірі. Така людина ніколи не заглиблювалася навіть у найпростіші догматичні питання, боячись втратити ті наявні уявлення про християнство, часто неправильні і примітивні, яких вона колись набула. Перетворюючи православ’я на національну, домашню традицію, набір зовнішніх обрядів, чи зводячи його до насолоди гарним хоровим співом, мерехтінню свічок, тобто до зовнішньої благоліпности, маловіри втрачають найголовніше в Церкві – Господа нашого Ісуса Христа. У маловіра релігійність тісно пов’язана з егоїзмом, пихатістю, чуттєвістю. Люди цього типу шукають похвали. Вони підходять до аналою, щоби пожалітися на інших, продемонструвати свою “праведність”. Поверхневість їхнього релігійного запалу легко доводиться їхнім легким переходом від показного “благочестя” до дратівливости і гніву на ближнього. Взагалі релігійна самовтіха і самозаспокоєність – головні ознаки віддалення від Бога і Церкви.
2. Пасивність (мала ревність, відсутність старання) у пізнанні християнської істини, вчення Христа і Його Церкви. Відсутність бажання (коли є можливість) читати Святе Письмо, твори святих отців, вдумуватися й осягати серцем догмати віри, з’ясовувати зміст богослужіння. Цей гріх виникає на ґрунті розумових лінощів чи надмірного страху впасти у якийсь сумнів. У результаті істини віри засвоюються поверхово, бездумно, механічно, і врешті-решт у людини підривається здатність до діяльно-усвідомленого виконання волі Божої в житті.
3. Єресь і марновірство (забобони).
Єресь – це хибне вчення, що стосується духовного світу й спілкування з ним, відкинуте Церквою як таке, що перебуває у явному протиріччі зі Святим Письмом і Переданням.
До єресі часто ведуть гордість, пихатість, надмірне довір’я до власного розуму й особистого духовного досвіду. Причиною єретичних думок і суджень може бути також недостатньо повне знання вчень Церкви, богословська неосвіченість.
Марновірство (забобони). Часто в середовище віруючих просякають і поширюються там всілякі забобони, віра в прикмети, ворожіння, гадання на картах, різні єретичні уявлення про таїнства й обряди. Подібні марновірства супротивні вченню Православної Церкви й служать розбещенню душ і загасанню віри, тому боротьба з ними аж до повного викорінення – священний обов’язок кожного віруючого.
Особливо треба зупинитися на такому поширеному і згубному для душі вченні як теософія (*1) (її найбільш відомий на сьогодні напрямок – антропософія (*2)). На обличчях людей, які довший час займалися так званими окультними науками і були посвячені в “таємне духовне вчення”, залишається тяжкий відбиток – знак несповіданого гріха, а в душах – хворобливо викривлена сатанинсько-раціоналістичною гординею думка про християнство як про один з нижчих етапів пізнання істини. Приглушуючи щиру віру в батьківську любов Божу, надію на воскресіння і життя вічне, теософія проповідує вчення про карму, переселення душ, позацерковний, а тому безблагодатний аскетизм.
Таким нещасним, якщо вони знайшли в собі сили покаятися, треба нагадати, що, крім прямої шкоди для душевного здоров’я, заняття теософією, окультизмом, спіритизмом викликаються зацікавленим бажанням зазирнути за зачинені двері. Ми повинні смиренно визнати існування Таємниці, не прагнучи проникнути в неї нецерковним шляхом. Нам даний верховний закон життя, нам вказаний шлях, що прямо веде нас до Бога, – Любов. І ми повинні йти цим шляхом, несучи свій хрест, не повертаючи на манівці. Теософія й окультизм ніколи не здатні відкрити таємниці буття, на що претендують їхні прихильники.
Теософи й окультисти, зазвичай, дуже начитані у Святому Письмі й уміють, спритно підтасовуючи факти, цитати, виправдати свої єретичні теорії. Тому в бесіді з ними теж треба вміло користуватися Біблією, творами святих отців і працями християнських апологетів.
4. Обрядовір’я.
Прихильність до букви Писання й Передання, надання значення тільки зовнішній стороні церковного життя при забутті змісту і мети – ці вади поєднуються під назвою обрядовір’я. Віра в спасенне значення лише точного виконання обрядових дій самих по собі, без урахування їхнього внутрішнього духовного змісту, свідчить про неповноцінність віри і зниження благоговіння перед Богом, забуття того, що християнин повинен “служити Богові в оновленні духу, а не за старою буквою” (Рим. 7, 6). Обрядовір’я виникає через недостатнє вникання у Благу Вістку Христову, а “Він дав нам здатність бути служителями Нового Завіту, не букви, але духу, тому що буква вбиває, а дух животворить” (2 Кор. 3, 6). Обрядовір’я свідчить про неадекватне сприйняття вчення Церкви, що не відповідає його величі, або ж про нерозумну ревність служіння, що не відповідає волі Божій. Обрядовір’я, яке досить поширене серед церковного люду, веде до марновірства, законництва, гордости, розбрату.
5. Недовіра до Бога.
Цей гріх виявляється у відсутності впевнености в тому, що першопричиною всіх зовнішніх і внутрішніх обставин є Господь, який бажає нам істинного блага. Недовір’я до Бога викликається тим, що людина недостатньо переймалася євангельським одкровенням, не відчула його основного вузла: добровільного страждання, розп’яття, смерти й воскресіння Сина Божого.
Від недовір’я до Бога виникають такі гріхи, як відсутність постійної вдячности Йому, зневіра, відчай (особливо у хворобах, скорботах), малодушність перед різними обставинами, страх перед майбутнім, метушливі намагання застрахуватися від страждань і уникнути випробувань, а у випадку невдачі – приховане чи явне нарікання на Бога і Його Промисел про себе. Протилежна доброчесність – покладання своїх надій і сподівань на Бога, повне прийняття Його Промислу про себе.
6. Нарікання на Бога.
Цей гріх є наслідком недовіри до Бога, що може призвести до повного відпадіння від Церкви, втрати віри, боговідступництва й богоборства. Протилежна доброчесність – смирення перед Промислом Божим про себе.
7. Невдячність Богові.
Людина часто звертається до Бога в періоди випробувань, скорбот і хвороб, просячи пом’якшити або навіть звільнити від них, і, навпаки, в періоди зовнішнього благополуччя забуває про Нього, не усвідомлюючи, що користується Його благим даром, не дякує за нього. Протилежна доброчесність – постійна подяка Отцю Небесному за зіслані Ним випробування, втіхи, духовні радощі й земне щастя.
8. Мала ревність (чи повна відсутність її) до Богоспілкування, духовного життя.
Спасіння – це спілкування з Богом во Христі у вічному майбутньому житті. Земне життя – для надбання благодаті Святого Духа, розкриття в собі Царства Небесного, Боговселення, Богосинівства. Досягнення цієї мети залежить від Бога, але Бог не буде постійно перебувати з людиною, якщо вона не виявить свою ревність, любов, розум, щоб наблизитися до Нього. Все життя християнина спрямоване до цієї мети. Якщо у вас немає любови до молитви як засобу Богоспілкування, до храму, до участі в Таїнствах, то це ознака відсутности ревности до Богоспілкування.
Стосовно молитви це виявляється у тому, що вона буває тільки з примусу, нерегулярна, неуважна, розслаблена, із недбалим положенням тіла, механічна, обмежена тільки завченими напам’ять чи вичитаними молитвами. Відсутня постійна пам’ять про Бога, любов і подяка до Нього як тло всього життя.
Можливі причини: сердечна нечуттєвість, пасивність розуму, відсутність належної підготовки до молитви, небажання продумати й з’ясувати серцем і розумом значення молитовного діяння, що має відбутися, і зміст кожного прохання чи славослів’я.
Інша група причин: прив’язаність розуму, серця і волі до земних речей.
У відношенні до храмового богослужіння цей гріх виявляється в нечастому, нерегулярному відвідуванні богослужінь, у неуважності чи розмовах під час служби, ходінні по церкві, відвертанні інших від молитви своїми проханнями чи зауваженнями, у запізненні до початку служби Божої і виході з церкви раніше відпусту і благословіння. В цілому цей гріх зводиться до невідчуття особливої присутности Божої в церкві під час богослужіння.
Стосовно Таїнства Покаяння гріх байдужости виявляється в нечастих сповідях без належної підготовки, в наданні переваг загальній сповіді, а не особистій; щоби безболісніше пройти через неї, у відсутності бажання глибоко пізнати себе, в нескорботному і несмиренному душевному настрої; немає рішучости залишити гріх, викорінити порочні нахили, перебороти спокусу; замість того – прагнення применшити гріх, виправдати себе, замовчати найбільш безсоромні вчинки й думки. Звершуючи тим самим обман перед Лицем Самого Господа, що приймає сповідь, людина поглиблює свої гріхи.
Причина цих явищ – у нерозумінні духовного значення таїнства Покаяння, у самовдоволенні, жалощах до себе, суєтності, в небажанні внутрішньо перемогти демонський опір.
Особливо тяжко ми грішимо проти Пресвятих і Животворчих Тайн Тіла і Крови Христових, приступаючи до Святого Причастя рідко й без належної підготовки, не очистивши душу попередньо в таїнстві Покаяння, не відчуваючи потреби причащатися частіше, не бережучи чистоту свою після Приєднання, але знову впадаючи в суєту й віддаючися порокам.
Причини цього в тому, що ми не вдумуємося в значення якнайвищого Таїнства Церкви, не усвідомлюємо його величі й своєї гріховної негідности, необхідности зцілення душі й тіла, не звертаємо уваги на сердечну нечуттєвість, не усвідомлюємо впливу грішних духів, що загніздилися в нашій душі, які відвертають нас від Причастя, і тому не опираємося, а піддаємося їхній спокусі, не вступаємо з ними у боротьбу, не відчуваємо святобливости й страху Богоприсутности в Святих Дарах, не боїмося причаститися Святині “в суд і на осудження”, не турбуємося про постійне виконання волі Божої в житті, неуважні до свого серця, піддані суєтності, підходимо до Святої Чаші з озлобленим серцем, непримирені з ближніми.
9. Відсутність страху Божого і святобливости перед ним.
Недбала розсіяна молитва, непобожне поводження в церкві, перед Святинею, нешанування священного сану. Відсутність пам’яті смертної в очікуванні Останнього Суду.
10. Непослух волі Божій.
Явне непогодження з волею Божою, яка виражається в Його заповідях, Святому Письмі, вказівках духовного отця, голосі совісті; перетлумачення волі Божої на свій лад, у вигідному для себе значенні з метою самовиправдання чи осудження ближнього, ставлення власної волі вище волі Христової, ревність не за розумом в аскетичних вправах і принука інших чинити так само; невиконання обіцянок, даних Богу на минулих сповідях;
11. Самовиправдання, самовдоволення.
Задоволеність своїм духовним станом.
12. Відчай.
Відчай від споглядання свого духовного стану і безсилля боротися з гріхом. Взагалі самооцінка власного духовного устрою і стану; покладення на себе духовного суду на противагу сказаного Господом Ісусом Христом: “Мені відомщення, Я віддам” (Рим. 12, 19).
13. Відсутність духовної тверезости, постійної сердечної уваги, неуважність, гріховне забуття, нерозумність.
14. Духовна гордість – приписування собі отриманих від Бога дарів, бажання самостійного володіння якимись духовними дарами і енергіями.
15. Духовний блуд – потяг до чужорідних Христу духів (окультизм, східна містика, теософія; єретичні вчення: єговісти, мормони, суботники та інші секти). Духовне життя – це перебування у Духові Святому.
16. Легковажно-святотатське ставлення до Бога і Церкви – вживання імені Божого в жартах, легковажне згадування святих, прокляття зі згадуванням Його імені, промовляння імені Божого без благоговіння.
17. Духовний егоїзм, духовне ласолюбство – молитва, участь у Таїнствах тільки заради отримання духовних задоволень, утіх і переживань.
18. Нетерпіння – у молитві й інших духовних подвигах. Це невиконання молитовного правила, порушення постів, невчасна трапеза, передчасний вихід з церкви без особливо важливої причини.
19. Споживацьке ставлення до Бога і Церкви - коли відсутнє бажання віддати щось Церкві, якось працювати для неї. Молитовне випрошування мирського успіху, почестей, задоволення егоїстичних бажань і матеріальних благ.
20. Духовна скнарість – відсутність духовної щедрости, потреби донести до ближніх отриману від Бога благодать словом утіхи, співчуттям, служінням людям.
21. Відсутність постійної турботи про виконання волі Божої в житті. Цей гріх виявляється, коли ми здійснюємо серйозні вчинки, не питаючи благословення Бога, не радячись і не просячи благословення у духовного отця.
22. Духовний індивідуалізм – нахил до відокрем- лення в молитві (навіть під час служби Божої), забуття того, що ми – члени Соборної (Кафоличної) Церкви, члени одного Тіла Христового, співчлени один одного.

Гріхи стосовно ближніх
1. Осуд – нахил помічати, запам’ятовувати і називати чужі недоліки, звершувати явний чи внутрішній суд над ближнім.
Під ідеєю не завжди помітного навіть для себе осудження ближнього в серці формується його викривлений образ. Цей образ потім служить внутрішнім виправданням нелюбови до цієї людини, зверхнього злого ставлення до неї. У процесі покаяння цей хибний образ повинен бути знищений, і на основі любови має бути відновлений у серці істинний образ кожного ближнього.
2. Гордість – звеличування над ближнім, зарозумілість, “демонська гординя” (цей найнебезпечніший з гріхів розглядається окремо і детально).
3. Самозамкнутість, відчуженість від інших людей.
4. Зневажання ближнього, байдужість. Особливо страшний цей гріх у ставленні до батьків: невдячність до них, черствість. Якщо батьки померли, чи не забуваємо ми молитовно поминати їх?
5. Марнославство, честолюбство. Ми впадаємо в цей гріх, коли пишаємося, виставляючи напоказ свою обдарованість, душевну й тілесну, розум, освіченість, і коли демонструємо свою поверхову духовність, показну церковність, удаване благочестя.
Як ми ставимося до членів своєї сім’ї, до людей, з якими доводиться часто зустрічатися чи працювати? Чи вміємо ми терпіти їхні слабкості? Чи часто дратуємося? Чи буваємо ми чванливі, уразливі, нетерплячі до чужих недоліків, до чужої думки?
6. Бажання бути першим, наказувати (любоначалля).
Чи любимо ми, щоб нам служили? Як ставимося до залежних від нас на роботі й удома людей? Чи любимо панувати, наполягати на виконанні своєї волі? Чи немає в нас нахилу втручатися в чужі справи, в чуже особисте життя із наполегливими порадами і вказівками? Чи не прагнемо ми залишити останнє слово за собою, тільки б не погодитися з думкою іншого, навіть якщо він правий?
7. Людинодогоджання – це зворотня сторона гріха любоначалля. Ми впадаємо в нього, бажаючи сподобатися іншій людині, боячись осоромитися перед нею. З людинодогоджання ми часто не викриваємо явного гріха, стаємо співучасниками неправди. Чи не вдавалися ми до похвали, тобто до удаваного, перебільшеного захоплення людиною, прагнучи отримати її прихильність? Чи не підстроювалися ми до чужих думок, смаків заради своєї вигоди? Чи не були ми неправдиві, нечесні, двоєдушні, недобросовісні у роботі? Чи не зраджували людей, рятуючи себе від неприємностей? Чи не покладали свою провину на інших? Чи берегли чужі таємниці?
Вдумуючись у своє минуле, християнин, що готується до сповіді, повинен пригадати все погане, що він вільно чи невільно вчинив стосовно ближніх.
Чи не був причиною горя, чужого нещастя? Чи не руйнував сім’ю? Чи винен у порушенні подружньої вірности й чи не штовхав іншого до цього гріха звідництвом? Чи не брав на себе гріха вбивства ненародженої дитини, не допомагав у цьому? Чи не схильний до непристойних жартів, анекдотів, натяків? Чи не ображав святиню любови людської цинізмом, насміханням?
8. Порушення миру. Чи вміємо берегти мир у сім’ї, у стосунках з сусідами, співробітниками? Чи не дозволяємо собі злослів’я, осуду, злих глузувань? Чи вміємо ми стримувати свій язик, чи не балакливі? Чи не виявляємо зайвої, гріховної цікавости до життя інших людей? Чи буваємо уважні до потреб і турбот людей? Чи дбаємо лише за себе?
9. Заздрість, злобажання, зловтіха.
Чи не заздрив чужому успіху, становищу? Чи не бажав потаємно невдачі, провалу, сумного кінця чужим справам? Чи не радів явно чи таємно чужому нещастю, невдачі? Чи не підбурював інших на злі вчинки, залишаючись зовні невинним? Чи не бував надто підозрілим, бачачи в усіх тільки погане? Чи не вказував на явний чи удаваний недолік однієї людини іншій з метою їх посварити? Чи не зловживав довірою ближнього, відкриваючи іншим його недоліки чи гріхи? Чи не поширював пліток, що ганьблять жінку перед чоловіком чи чоловіка перед жінкою? Чи не спричиняв своєю поведінкою ревнощі когось із подружжя й озлобленість один до одного?
10. Гнів, дратівливість, сварливість.
Чи вмію я стримувати напади гніву? Чи допускаю лайливі слова, прокляття у сварках з ближніми, у вихованні дітей? Чи не лихословлю у звичайній розмові (щоби бути “як усі”)? Чи нема у моїй поведінці брутальности, нахабства, грубіянства, злого глузування, ненависти?
11. Немилість, неспівчутливість.
Чи відгукнусь я на прохання про допомогу? Чи готовий я до самопожертви, милостині? Чи легко позичаю речі, гроші? Чи не дорікаю своїм боржникам? Чи не вимагаю грубо і настирливо повернення боргу? Чи не хвалюся перед людьми своїми пожертвами, милостинею, допомогою ближнім, очікуючи схвалення і земного вшанування? Чи не був скнарою, боячись не отримати назад своє?
Справи милосердя треба творити потаємно, бо здійснюємо ми їх не заради людської слави, а заради любови до Бога і ближнього.
12. Злопам’ятство, непрощення образ, помста. Надмірна вимогливість до ближнього. Ці гріхи протирічать духу і букві Євангелія Христового. Господь наш вчить прощати ближньому їхні гріхи проти нас. Не прощаючи іншим, тримаючи в пам’яті зло на іншого, творячи помсту за образу, ми не можемо сподіватися на прощення власних гріхів Отцем Небесним.
13. Опір злу проти себе. Цей гріх виявляється в тому, що ми явно опираємося тим, хто нас ображає, у відданні злом на зло, коли наше серце не хоче перенести спричинений йому біль.
14. Ненадання допомоги ближньому, ображеному, гнаному. В цей гріх ми впадаємо, коли з боягузства чи неправильно зрозумілого смирення не вступаємося за ближнього, не викриваємо кривдника, не свідчимо істини, дозволяємо торжествувати злу і несправедливості.
Як ми переносимо нещастя ближнього, чи пам’ятаємо заповідь: “Тяготи один одного носіть”? Чи готові ми завжди прийти на допомогу, жертвуючи своїм спокоєм? Чи не залишаємо ми ближнього в біді?


Гріхи проти самого себе
1. Зневіра, відчай. Чи не віддавався зневірі, смутку, відчаю? Чи не допускав думки про самогубство?
2. Тілесна надмірність. Чи не руйнував себе: нестриманістю в їжі й питві, солодощах, обжерливістю, невчасною трапезою (прийняття їжі до закінчення служби Божої)?
Чи не зловживав схильністю до тілесного спокою і комфорту, залежуванням у ліжку після прокидання? Чи не віддавався лінощам, нерухомості, розслабленості? Чи не прив’язаний до визначеного способу життя так, що не бажаєш змінити його заради ближнього? Чи не грішний пияцтвом, наркоманією, цими найстрашнішими із сучасних пороків, що руйнують душу й тіло, приносять зло й страждання ближнім? Як борешся з цими пороками? Чи допомaгаєш ближньому відступитися від них? Чи не спокушав вином непитущого, не давав вина малолітнім і хворим? Чи не маєш пристрасті до куріння, що також руйнує здоров’я? Куріння відволікає від духовного життя, сигарета заміняє курцеві молитву, витісняє усвідомлення гріхів, руйнує душевну невинність, служить спокусою для оточуючих, наносить шкоду їхньому здоров’ю, особливо дітям і підліткам.
3. Чуттєві помисли й спокуси.
Чи боролися ми з чуттєвими помислами? Чи уникали спокус плоті? Чи відверталися від спокусливих видовищ, розмов, уявлень? Чи не згрішили нестриманням душевних і тілесних почуттів, насолоджуванням і зволіканням у нечистих помислах, сластолюбством, нескромним поглядом на особу протилежної статі, самооскверненням? Чи не згадуємо з насолодою минулі свої плотські гріхи?
4. Недобросовісність.
Чи силуємо ми себе до служіння ближньому? Чи грішимо ми недобросовісним виконанням своїх обов’язків на роботі, у вихованні дітей; чи виконуємо обіцянки, чи не вводимо людей у спокусу запізненням на місце зустрічі й т. ін., забуттям, необов’язковістю, легковажністю? Чи акуратні ми в роботі, в побуті, в транспорті? Чи не розпорошуємо себе у роботі: забуваючи завершити одну справу, переходимо до іншої? Чи зміцнюємо себе в намірі служити ближнім?
5. Світодогоджання.
Чи не грішимо догоджанням людським пристрастям, бездумно наслідуючи прийнятий серед людей, що нас оточують, спосіб життя й поведінки, в тому числі хоч вони й побутували б у церковному середовищі, але, якщо вони не пройняті духом любови, і лише удавано благочестиві; чи не впадаємо у святенництво, фарисейство.
6. Непослух.
Чи грішимо ми непослухом батькам, старшим у сім’ї, начальникам на роботі? Не виконуємо поради духовного отця, ухиляємося від накладеної на нас єпітимії (покути), цих духовних ліків, що зціляють душу? Чи придушуємо в собі докори совісти, не виконуючи закону любови?
7. Бездіяльність, марнотратство, прив’язаність до речей.
Чи не розтрачуємо ми марно свій час? Чи вживаємо на благо дані нам Богом таланти? Чи не витрачаємо гроші без користи собі й іншим? Чи не грішимо пристрастю до життя зі всіма вигодами, до тлінних матеріальних речей, чи не забагато накопичуємо “на чорний день” продуктів, одягу, взуття, розкішних меблів, прикрас, і тим самим не довіряємо Богу і Його Промислу, забуваючи, що завтра можемо стати перед Його Судом?
8. Користолюбство, зажерливість.
В цей гріх ми впадаємо, коли надто захоплюємося накопиченням тлінних багатств чи шукаємо слави людської в роботі, у творчості, коли відмовляємося під приводом зайнятости від молитви і відвідування церкви навіть у недільні й святкові дні, віддаємося багатотурботності, суєтності. Це призводить до заполонення розуму й скам’яніння серця.

Гріхи смертні, тобто такі, що прирікають людину на вічну смерть або загибель
1. Гордість, що всіх зневажає, вимагає від інших рабської покори, готова зійти на небо й уподобитися Всевишньому: словом – гордість до самообожнювання.
2. Несита душа, або Юдина скнарість до грошей, поєднана більшою мірою з неправедними здобутками, що не дає людині й хвилини подумати про духовне.
3. Блуд, або розпусне життя блудного сина, що розтратив на таке життя все батьківське майно. Блуд – неосвячене благодатною силою таїнства Шлюбу парування чоловіка і жінки чи порушення цноти юнаком і дівчиною до шлюбу. Всім чоловікам і жінкам, що приносять покаяння, якщо вони не перебувають у шлюбі, слід освятити свій союз таїнством Шлюбу, в якому б віці вони не були. Крім того, і в подружжі слід дотримуватися цнотливости, не віддаватися непомірності в плотських задоволеннях, утримуватися від співжиття в пости, перед неділею і святом.
4. Заздрість, що доводить до всякого можливого злочину до ближнього.
5. Обжерливість, або догоджання плоті, що не знає ніяких постів, поєднана з пристрасною прихильністю до різних веселощів, за прикладом євангельського багача, який щодня розкішно бенкетував.
6. Гнів непримиренний і рішучий на страшенні розрухи, за прикладом Ірода, який у гніві своєму вбив вифлеємських немовлят.
7. Лінощі, або повна недбалість про душу свою, недбання про покаяння до останніх днів життя, як за часів Ноя.

Гріхи хули на Духа Святого
1. Надмірне сподівання на Бога, або продовження тяжко гріховного життя з однією надією на милосердя Боже.
2. Відчай, або протилежне чуття до надмірного сподівання. Відкидає в Бозі вітцівську благодать і доводить до думки про самогубство.
3. Вперта невіра, що не переконується ніякими доказами істини, навіть явними чудесами, відкидає власне пізнану істину.


Гріхи, що волають до неба про помсту за них
1. Вбивство – взагалі зумисне людиновбивство, убивство плоду в утробі (аборти), самовбивство – це позбавлення другого найбільшого дару Господнього – життя.
Покаятися у гріхові вбивства можна тільки на особистій, а не на загальній сповіді. Звичайно, здійснення цього найтяжчого гріха – явище виняткове в середовищі православних християн, але треба пам’ятати, що злочин може здійснюватися і в неявній формі. Дуже близькі до здійснення вбивства ті, хто допускає рукоприкладство в гніві на ближнього, наносячи йому побої, рани, понівечення. Винні в цьому гріхові батьки, що жорстоко обходяться зі своїми дітьми, б’ють їх за найменшу провину, а то й без будь-якого приводу. Як правило, впадають у цей огидний гріх ті, хто зловживає вином. Винні в цьому гріхові й ті, хто плітками, намовляннями, наклепами викликають озлобленість в людині проти когось і тим більше – навчають фізично разправитися з ним. Часто цим грішать свекрухи стосовно своїх невісток, сусіди, що зводять наклепи на жінку, що розлучилась тимчасово з чоловіком, викликаючи сцени ревнощів, які закінчуються побиттям.
Своєчасно ненадана допомога хворому, вмираючому, взагалі байдужість до чужих страждань – це теж треба розглядати як пасивне вбивство. Особливо страшне подібне ставлення до старих хворих батьків з боку дітей.
Сюди ж відноситься і ненадання допомоги людині, що потрапила в біду: бездомній, голодній, що тоне на ваших очах, яку б’ють чи грабують, потерпілій від пожежі чи повені.
Але ми вбиваємо ближнього не тільки руками чи зброєю, але й жорстокими словами, лайкою, знущанням, насміханням з чужого горя. Св. апостол Іоан говорить: “Усякий, хто ненавидить брата свого, є людиновбивця” (1Ін. 3, 15). Кожний на собі випробував, як ранить і вбиває душу зле, жорстоке, дошкульне слово.
Цей менший гріх здійснюють і ті, що позбавляють чести, невинности молоді душі, розтліваючи їх фізично чи морально, штовхаючи їх на шлях розпусти і гріха. Блаженний Августин говорить: “Не думай, що ти не вбивця, якщо ти наставив ближнього твого на гріх. Ти розбещуєш душу спокушеного і викрадаєш у нього те, що належить вічності”. Запрошувати на п’яне зборище юнака чи юнку, підбурювати до відомщення образ, спокушати розпусними видовиськами чи розповідями, відмовляти дотримати піст, займатися звідництвом, надавати своє житло для пияцтва і розпусних зібрань – все це співучасть у моральному вбивстві ближнього.
Вбивство тварин без потреби в їжі, мордування їх – це теж порушення VI заповіді. “Праведний турбується і про життя худоби своєї, серце ж нечестивого жорстоке”. (Притч. 12, 10).
Віддаючись надмірному смутку, доводячи себе до відчаю, ми грішимо проти цієї ж заповіді. Самовбивство – найбільший гріх, бо життя є даром Божим, і тільки Йому належить влада позбавити його нас. Відмова від лікування, навмисне невиконання приписів лікаря, свідоме нанесення шкоди своєму здоров’ю надмірним вживанням вина, курінням – це теж повільне самовбивство.
Вбивство в утробі, аборт, є таким же страшним гріхом як самовбивство і прирівнюється до вбивства людини. За правилами святих отців (Анкирський Собор 313р.) штучне переривання вагітности, зумисне умертвлення плоду карається відлученням від Причастя на 10 років. Святий Василій Великий знаходить у цьому злочині подвійний гріх: і дітовбивство, і замах на самовбивство, оскільки з насильницькою згубою плоду потрапляє в небезпеку і життя самої матері. Для жінок, що визнають свою приналежність до Православної Церкви, штучне переривання вагітности категорично недопустиме й пробачне тільки у виняткових випадках, коли за станом здоров’я подальше виношування дитини є загрозою для життя матері.
Свята Церква, її святі вчителі й отці, осуджуючи проведення абортів і вважаючи це гріхом, виходять з того, щоб люди не зневажали бездумно священний дар життя. В цьому полягає зміст усіх церковних заборон у питанні про аборт. При цьому Церква нагадує слова апостола Павла, що “жінка... спасеться через народження дітей, якщо буде у вірі й любові та в святості з невинністю” (1 Тим. 2, 14-15).
2. Содомський гріх.
Сюди належать кровозмішення, тобто плотський зв’язок між близькими родичами, і протиприродні статеві стосунки: мужолозтво, лесбізм, скотолозтво.
Про огидність названих гріхів навряд чи потрібно детально говорити. Кожному християнину є очевидною їхня неприпустимість: вони ведуть до духовної смерти ще до фізичної кончини людини.
3. Даремні утиски людини вбогої, беззахисної, вдови і малолітніх дітей-сиріт.
4. Затримання у робітника заслуженої ним плати.
5. Відняття в людини у крайньому її випадку останнього шматка хліба чи останньої лепти, які потом і кров’ю здобуті нею, а також насильницьке чи таємне присвоєння собі у в’язнів милостині, їжі, тепла й одягу, які їм повинні бути надані, і взагалі пригноблення їх.
6. Засмучення і ображання батьків аж до брутального побиття їх.

Три основні групи гріхів
Випишіть гріхи, здійснені вами.

Згрішив проти Бога:

  • Не молився Богові зранку, ввечері, до і після їжі.
  • Під час молитви відволікався думками про сторонні речі.
  • Хрестився неуважно, нечітко, без страху.
  • Лінувався ходити до церкви.
  • Сміявся та розмовляв у церкві, ходив по церкві з шумом.
  • Промовляв ім’я Боже без благоговіння, жартома.
  • Божився. Нарікав на Бога за своє життя, хвороби, неміч, долю.
  • Соромився перед іншими своєї віри та хресного знамення.
  • Відвідував будь-які видовища під час богослужіння.
  • Порушував пости та інші постанови церкви.
  • Вірив у сни, ворожіння та інші забобони.
  • Згрішив тим, що відступив від вчення православної віри, безвір’ям чи бадужістю до віри.
  • Не дякував Богові по закінченню роботи.
  • Свідомо замовчував гріхи на сповіді

Згрішив проти ближнього:
  • Не шанував батьків і не приділяв належної уваги їм.
  • Образив їх грубощами, супереченням, піднімав руку на них.
  • Це ж чинив стосовно духовенства, начальників, старших.
  • Перебував у гніві, був сердитим, роздратованим.
  • Лаявся, вживав погані слова.
  • Образив ближнього чи недруга у сварці, вдарив когось у бійці.
  • Сміявся з бідних, калік, старих.
  • Перебував у злобі, ненависті до оточуючих.
  • Не просив пробачення у тих, кого образив.
  • Не вибачав тим, хто мене образив.
  • Залишив нужденну людину без допомоги, коли міг допомогти, навіть коли мене просили.
  • Не прагнув бути привітним однаково з усіма.
  • Був жорстокий з тваринами.
  • Брав чужі речі, не питаючи, не повернув узяті тимчасово речі.
  • Впертий і завжди наполягаю на своєму.
  • Намагався помститися тим, хто мене образив.
  • Говорив неправду.
  • Зводив плітки, висміюючи чужі недоліки

Згрішив проти самого себе:
  • Був гоноровим, прагнув похвали й слави.
  • Не терплю, коли до мене  несправедливі.
  • Гордий. Хвалюся своїми здібностями, походженням, речами, прикрасами.
  • Вважаю себе достойним перед Богом.
  • Перебільшено піклуюся про свою зовнішність.
  • Згрішив думкою, поглядом, дією проти 7-ої заповіді (блуд, перелюб).
  • Заздрив іншим. Не виконував своїх обов’язків. Був лінивим, нетерплячим.
  • Був недбайливим у вивченні Св. Писання і духовної літератури.
  • Був нестриманим у думках, почуттях, словах, їжі, питві. Напився.

Сім головних пристрастей і протилежні їм чесноти

  • Гординя -> Скромність, смиренність
  • Скнарість, жадібність -> Щедрість
  • Перелюбство, блуд -> Чистота (тілесна та духовна)
  • Заздрість -> Доброзичливість
  • Нестриманість -> Поміркованість
  • Гнів, дратливість -> Лагідність, доброта
  • Лінощі -> Працелюбність

Святі отці-аскети вчать, що, коли хочеш перемогти пристрасть, треба замінити її на відповідну доброчесність. Чесноти ще називаються “плодами Святого Духа”; ці якості розуму і серця повинні мати всі люди, щоб воістину стати образом і подобою Божою. Всі наші людські чесноти є відображенням властивостей Самого Бога і, звичайно, вони притаманні Ісусу Христу, Сину Божому в плоті людській. Усвідомлюємо ми чи ні, але все добре, прекрасне й істинне в людині існує у ній тільки від Бога і завдяки Богу, бо “всяке добре діяння і всякий досконалий дар сходять зверху, від Отця світів...” (Як. 1, 17); і Сам Христос, Предвічний Син і Слово Боже, є світлом і життям всякого чоловіка, що живе на землі (Ін. 1, 1-10). Aпостол Павло дає віруючим у Христа таку пораду: “Нарешті, браття мої, що тільки істинне, що чесне, що справедливе, що чисте, що любе, що гідне слави, що тільки чеснота й похвала, про те помишляйте.” (Фил. 4, 8).

Про єпітимію (покуту)
Людина висповідала перед священиком свої гріхи і, згідно зі словами Спасителя нашого: “Кому відпус- тите гріхи – відпустять їм, кому ж затримаєте – затримаються” (Ін. 20, 23), священик може відпускати гріхи не відразу після їх висповідання, а тільки після виконання особливо призначеного послуху – єпітимії. Це слово в перекладі з грецької означає “заборона”, але за духом своїм є не покаральним, а церковно-виховним засобом. Єпітимія (покута) – це пам’ятка, урок, вправа, що дає можливість глибше пізнати тяжкість свого гріха, вона привчає до духовного подвигу, породжує схильність до нього. Священик може призначити різні види єпітимії: поклони на час богослужіння, читання вдома визначених молитов, Ісусові молитви, вставання на опівнічну молитву, духовне читання (акафісти, життєписи святих), піст, милостиня – кому що потрібніше. Єпітимія завжди обмежена точним строком і повинна виконуватися за твердим розпорядком, так, як наказав священик. Над людиною, що виконала всі приписи даної їй єпітимії, повинна бути прочитана особлива молитва. Після цього каянник допускається до Причастя Святих і Животворчих Таїн Христових.

Про послух духовному отцю
Духовним отцем, чи духівником, віруюча людина називає священика (ченця чи одруженого), до якого вона регулярно і постійно приходить на сповідь чи за духовними порадами.
Як хворому краще лікуватися у одного лікаря, який добре знає його організм і хвороби, так і зцілення духу піде успішніше, якщо людина буде звертатися до постійного духівника. Стосунки з ним повинні будуватися на щирості, розумінні й довірі.
Існує декілька правил у стосунках між християнином і його духівником:
1) християнин не зробить ніякого важливого кроку, не отримавши благословення духівника, чи, в крайньому разі, не порадившись з ним;
2) християнин користується вказівками духівника стосовно молитовного правила, частоти причастя, постів і справ служіння людям;
3) християнин узгоджує своє життя з моральними нормами і вимогами Церкви за вказівками духівника;
4) у випадку розходження зі своїм духівником і коли є намір перейти до іншого, він повинен повідомити його, пояснити причину й отримати благословення.
Хто вірить, що через духівника йому відкривається воля Божа, дається за вірою його.

Таїнство Причастя (Євхаристія)
Причастя є таїнство, в якому віруючий під виглядом хліба і вина споживає (причащається) Самого Тіла й Крови Господа нашого Ісуса Христа на відпущення гріхів і на Життя Вічне”. (Православний катехизис).

Приготування Святих Дарів для Причастя здійснюється на Євхаристії, тому це таїнство і має подвійну назву – Причастя, чи Євхаристія.
Євхаристія у перекладі з грецької значить подяка. В цьому основоположному таїнстві Церква приносить подячну, похвальну, умилостивлюючу й молитовну жертву Богові за спасіння всіх людей – живих і померлих. Громадське богослужіння, на якому здійснюється Євхаристія, називається літургією (від грец. літос – громадський, ергон– служба). На відміну від інших богослужінь (ранньої, вечірні, часів), де Господь наш Ісус Христос присутній однією Своєю благодаттю, тут Він перебуває безпосередньо, дійсно Пречистим Тілом Своїм і Святою Своєю Кров’ю, і не тільки перебуває, але й живить ними віруючих. Причащаючись Страшних Христових Таїн, ми уподібнюємося до святих апостолів, зібраних на Тайну вечерю, де Господь встановив таїнство Святого Причастя. Але ще до цього апостоли Христові чули слова свого Вчителя про таїнства Тіла й Крови Його: “Істинно, істинно кажу вам: якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і не питимете Його Крови, то не будете мати життя в собі. Хто їсть Мою Плоть і п`є Мою Кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день. Бо Плоть Моя – є істинною їжею, і Кров Моя є істинним питтям. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені перебуває, і Я  в ньому” (Ін. 6, 53-56).
В таїні Боговтілення Господь Ісус Христос входить у світ, співстраждає йому, приймає на Себе весь світовий тягар зла. Страждання сина Божого – це не просто страждання вмирання, болю й скорботи, а незбагненне ототожнення Його з пропащим людством. Світлий і чистий, Він поринає в пітьму людського життя, безгрішний, Він бере на себе гріхи світу. Ніякі людські слова, ніякі поняття не можуть вмістити цієї таїни. Можна тільки сказати, що як створення світу було торжеством Любови Божої, так і страждання Богочоловіка стали найвищим проявом цієї Божественної Любови до людей. “Нас ради, людей, і нашого спасіння” був здійснений цей подвиг. Те, що звершилося на Голгофі і в саду Йосифа Аримафейського, не змінило зовнішнього, видимого ладу речей. Але в потаємних глибинах світу здійснився найвеличніший переворот. Ворота в небо, зачинені гріхопадінням людей, знову відкрилися, бо Богочоловік Ісус Христос відновив гармонію Неба і Землі, Творця і Творіння. Але гармонія ця відкривається тільки тим, хто приймає Жертву і Подвиг Сина Божого, тим, хто знаходить у цьому “шлях, істину й життя”.
Незбагненною для нас залишається Голгофа, страждання, смерть, сходження в пекло, Воскресіння. Тільки любов і віра можуть відкрити нам цю таємницю, тільки готовність всім своїм єством прилучитися до неї. Господь Ісус Христос – Заступник за людство, торжествуючи над переможеним Ним злом, над стражданням і смертю, веде за Собою тих, хто любить Його. Жертва звершилась один раз в Єрусалимі, але її рятівна сила простягається на весь світ і на всі часи до кінця віку. Вона є надчасова таїна, і участь у ній – знак нашого слідування Христу.
Для того, щоб кожен з нас міг засвоїти плоди спокутної Жертви, Спаситель благоволить з’являтися серед нас, у святих храмах Божих, у вигляді Безкровної Жертви, яка має таку ж умилостивлюючу силу перед Богом Отцем, як і Жертва Хресна. Як тоді на Хресті Він попросив для нас прощення гріхів, помилування й освячення, так і тепер, в силу Своєї хресної смерти, Він продовжує клопотатися за нас перед Богом Отцем. Так Христос “одним піднесенням назавжди вдосконалив тих, що освячуються” (Євр. 10, 14).
Тілу і Крові Господа Ісуса Христа в таїнстві Євхаристії потрібно віддавати особливу пошану і святобливе поклоніння, бо яким поклонінням ми вшановуємо Самого Спасителя, таким зобов’язані шанувати і Тіло й Кров Христові.


Церковні правила подавання віруючим Святих Таїн
1. Ніхто ні в якому випадку не повинен в один і той самий день двічі причащатися.
2. До таїнства святого Причастя християни повинні підготувати себе говінням – постом, молитвою, відвідуванням вечірньої й інших служб, примиренням зі всіма і сповіддю.
3. До шестирічного віку включно діти причащаються без сповіді, а немовлят причащають тільки під одним виглядом – Крови, тому їх не приєднують на літургії Ранішосвячених Дарів, коли в Чаша наповнена вином, не перетвореним на Кров Христову.
4. З перестороги, щоб при Причасті немовляти Святі Таїни не залишились ним нез’їденими, треба підносити дитя до Чаші вгору на правій руці і так причащати.
5. Дітей, що не досягли семи років, вдома причащати не можна, оскільки чин Причастя хворих запасними Дарами неприйнятний для дітей вказаного віку.
6. Не допускаються до Причастя подружжя, що мали під час говіння подружні стосунки і жінки в період місячного і післяпологового очищення.
7. Причасники повинні підходити до Чаші побожно і в глибокому смиренні, склавши на грудях навхрест руки так, щоб права рука була зверху. Приймати Святі Таїни треба стоячи, взяти в рот і одразу проковтнути їх. Святе Причастя не пережовувати, а при потребі розтерти язиком до піднебіння. Потім запити їх теплотою з антидором. Після Причастя забороняється чинити земні поклони, ставати на коліна, спльовувати слину у цей день заради прийнятих Святих Таїн.

Літургія – сімейна трапеза нашого народу
Нагадаємо собі про те, що наша Літургія походить від ритуальної трапези старозавітної Пасхи. Саме в час цієї Священної Вечері і для повного здійснення закладеного в ній значення Ісус Христос сотворив Свою Жертву, приношення Свого Тіла і Крови на споживання вірним дітям Своїм. Прийти на літургію – це значить ніби сісти за загальну Трапезу всієї християнської сім’ї на чолі з Ним, щоб разом спожити цей Небесний Хліб.
Все в Літургії продовжує нагадувати трапезу: для неї потрібен стіл (це престіл, звичайно кам’яний чи дерев’яний). Також необхідні покривала (вбрання престолу і покрови). Потрібні таріль – дискос, на який кладеться пожива, і чаша для пиття – святий потир. Особливо необхідні хліб і вино, а також розпорядник трапези – священик чи єпископ.
Літургія – це істинна трапеза, мета якої – з’явлення і прийняття Поживи, тобто Тіла і Крови Христових, хліба і вина, перетворених Духом Святим. Христос міг би обрати для Євхаристії речі, більш дорогоцінні, ніж хліб і вино, більш вишукану страву. Але Він віддав перевагу звичайній страві, що підтримує людське життя, доступній простим людям, тим, хто знає голод і спрагу, утамовувані хлібом і розведеним водою виноградним вином. Христос прямо сказав: “Бо Плоть Моя – є істинною їжею, і Кров Моя є істинним питтям”. (Ін. 6, 55) і “якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і не питимете Його Крови, то не будете мати життя в собі.” (Ін. 6, 53). Святі Дари, якими ми причащаємося, є Божественною Поживою, що приєднує нас до Життя Вічного. Людина за столом їсть звичайний хліб і, перероблюючи його у своєму організмі, перетворює на щось живе, на клітини свого тіла. Тут, навпаки, живе начало – це Самі Святі Дари; ми причащаємось їх і змінюємося тією мірою, якою добровільно піддаємось їх дії, а також мірою своєї духовної чистоти.
Коли залізо розігрівають у вогні, воно набуває сяйва і жару вогню і саме стає вогненним, зберігаючи при цьому свою природу, сутність. Щось подібне відбувається і з християнином, що причащається Тіла і Крови Христових. Він стає єдинокровним Христу, “вростає у Христа”, починає жити Божественним життям. У силу цього апостол Павло і міг написати: “Вже не я живу, а живе в мені Христос” (Гал. 2, 20).
Ось чому Церква, дотримуючись слів свого Голови, щоденно закликає всіх вірних дітей своїх до Євхаристійної трапези. Регулярно причащатися для віруючого так само необхідно, як їсти і пити, інакше вичерпаються обмежені духовні сили людини. Ця Пожива потрібна і дітям у життєвій боротьбі, що для них починається. Тому Православна Церква допускає до Причастя і немовлят, що їх приносять на руках віруючі батьки і хрещені. Літургія – це момент зустрічі християн, зібрання дітей однієї сім’ї, дітей Божих, що об’єднуються навколо одного з них, свого пастиря, який поставлений їхнім опікуном, і разом з тим, священнодіючи, являє собою Христа.
Хліб і вино самі по собі становлять символ єдности. Дійсно, хліб готується з тіста, тобто з великої кількості зерен пшениці, розмелених на борошно, потім змішаних з водою і закваскою, що вже являє собою єдине ціле, єдність. Вино отримують з безлічі ягід винограду. Так і всі християни з’єднуються в одне велике єдине Тіло, Голова якого – Христос.
Християнин, що не любить своїх братів, – просто лицемір, бо коли хтось каже: “Я люблю Бога”, а брата свого ненавидить , той говорить неправду...” (1 Ін. 4, 20). В Посланні своєму апостол Іоан додає: “Любов пізнали ми з того, бо Він поклав за нас душу Свою; і ми повинні класти душі свої за братів” (1 Ін. 3, 16).
Християни – це одна душа в одному тілі, і Бог у цій душі. Тому один потік Божественного благодатного життя тече у всіх християнах, що утворюють тіло церковне. Ця єдність стає ще тіснішою кожного разу, коли вірні спільно причащаються за літургією. Вони п’ють з одного Божественного Джерела, і від того примножується у них Божественне життя і зростає любов до всіх ближніх.
Можна сказати прямо: два християнина, що належать до різних народів, рас, займають різні місця у суспільній структурі, все-таки об’єднані між собою більш тісно, ніж члени однієї нехристиянської сім’ї, незважаючи на їхні кровні зв’язки. Якби один християнин був на полюсі, а інший – на екваторі; якби вони були розділені двадцятьма віками історії, у них, як в учнів Христових, – одне й те саме Божественне життя; вони єдині. От де пояснення величі Вселенської Святої Апостольської Церкви, дійсної її вселюдськости, що пам’ятає і любить кожного свого члена без обмежень.


Молитовна підготовка християн до сповіді і причастя
Тим, хто бажає причаститися, потрібно достойно підготуватися до цього Святого Таїнства. У ці дні говіння тілу приписується суворий піст (без вживання м’яса, молока, яєць, риби). Розум не повинен розсіюватися на життєві дрібниці. Протягом тижня слід відвідувати богослужіння в церкві й ретельніше виконувати домашнє молитовне правило. Напередодні Причастя треба бути на вечірній службі і прочитати вдома крім звичайних вечірніх молитов Правило до Святого Причастя, а саме канони Ісусу Пресолодкому, Божій Матері, і Ангелу Охоронителю (вечірнє правило). Зранку прочитують вранішні молитви і Послідування до святого Причастя з молитвами до Святого Причастя (ранкове правило). Після опівночі вже не їдять, не п’ють і не курять, бо прийнято приступати до Таїнства Причастя натщесерце. Зранку потрібно  обережно почистити зуби, щоб ненароком не ковтнути води. Перед Причастям необхідно висповідатися зранку на Літургії.